Володимир Сосюра

Сосюра випустив збiрку «Серце», в якiй, за власними спогадами, «гiперболiзував образ поета, що приходив щоночi п’яний i бив свою бiляву дружину, словом, розкладався, забувши про свое заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К.: Укр. письменник. – 1997. – С. 273). У газетi «Комунiст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовнiше – за розкриття роздвоеноi сутi його творчоi i людськоi особистостi:

Рвали душу мою

два Володьки в бою;

i обидва, як я, кароокi,

i в обох ще незнаний, невиданий хист, —

рвали душу мою

комунар

i червоний фашист.

Збiрку було конфiсковано, а далi – цькування «лiтературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливостi друкуватися, а значить, i заробляти на хлiб насущний. Все це вивело поета зi стану рiвноваги. Лiтературнi i партiйнi бонзи вважали це за божевiлля. А ближчi лiтературнi «побратими» обзивали В. Сосюру «лiтературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я.

Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 р. говорив на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхiдно «расправиться ножом», пiд охороною переодягненого мiлiцiонера поета завезли в будинок божевiльних на Сабурову дачу у Харковi. Незважаючи на тi фiзичнi муки, що довелося витерпiти вiд уколiв, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок вiд неминучих репресiй.

Перечитуючи i роман «Третя Рота», i спогади сучасникiв, закрадаеться думка: чи справдi мав В. Сосюра дiагноз психiчно хвороi людини? Якщо й були симптоми якоiсь хвороби, то наскiльки вони порушили нервову систему? Адже, як вiдомо, навiть у психiатричному «кам’яному мiшку» вiн написав твори, якi не назвеш витвором фантазii божевiльного автора.

Дiзнавшись на Сабуровiй дачi, що деяким хворим роблять рентгенознiмки мозку, В. Сосюра попросив професора Юдiна зробити i йому такий знiмок, на що той, показавши собi пальцем на лоба, вiдповiв:

– У вас здесь все в порядке.

Я:

– Зачем же вы меня здесь держите?

Вiн:

– Инструкции.

Менi все стало ясно.

    («Третя Рота», с. 280)

Олександр Муратов згадуе, як йому довелося вiдвiдати у пiслявоенний час iз своiм батьком Ігорем Муратовим хворого поета у Киiвськiй психiатричнiй лiкарнi:

«Зайти туди було дуже не просто. Довго довiдувалися, хто ми, чого йдемо.