Григорій Косинка

Я ретельно вивчаю цю спадщину народноi мудростi i, зокрема, пiсню, яка коротко, стисло вiдбивае iсторичний час життя людини, ii побут, ii погляди, почуття та прагнення».

Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине…

От де, люди, наша слава, слава Украiни!

Все життя й творчiсть Шевченка пройшли з народною пiснею. Як вiдомо, Шевченко любив спiв i гарно спiвав. Згадуючи свое дитинство й часи заслання, Шевченко пише:

Та сам собi у бур’янi,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспiвую та плачу.

І довелося знов менi

На старiсть з вiршами ховатись,

Мережать книжечки, спiвати

І плакати у бур’янi.

Декламуючи цього вiрша у колi друзiв, Григорiй Михайлович сказав: «А я, “щоб не почув хто, не побачив”, читав “Кобзар” у бур’янi».

Григорiй ще пiдлiтком довiдався про те, як у сусiдньому селi вчитель за «Кобзар» у засланнi був. Це глибоко вразило хлопця й згодом знайшло мiсце у новелi «Товариш Гавриш». Кiндрат Осика розповiдав: «“Кобзар” Шевченкiв, казали люди, тiльки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тiльки пiсля революцii виринув!»

«Хто, як не Шевченко, своiми творами пробуджував у людей свiдомiсть та закликав боротися за нове життя?

Хто, як не вiн, прищепив нам любов до народу, до Батькiвщини?

Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи свiтлий образ матерi:

Слово мамо.

Найкращее слово!

Тiльки його словом можна було так глибоко, всебiчно розкрити таемниче твердження стародавньоi народноi пiснi:

Тiльки в свiтi правди, – що рiдная мати.

Хто з поетiв вмiе примусити читача так усмiхатися, смiятися, гнiватися, сумувати та плакати разом з ним?»

Григорiй Михайлович завжди закiнчував так: «Хiба можна перелiчити все те, що приховане в Кобзарi?!»

Вiн iз захопленням говорив про майстернiсть, образнiсть та музичнiсть мови Шевченка.

Григорiй розповiдав: «Читаючи “Свято в Чигиринi”, у мене перед очима яскраво вимальовувалась постать Кобзаря, його обличчя, мiмiка – те, чого немае в текстi, й менi здавалось, що я не читав, а нiби бачив i чув:

Оженився, зажурився —

Нiчого немае;

У ряднинi ростуть дiти,

А козак спiвае:

“І по хатi ти-ни-ни,

І по сiнях ти-ни-ни,

Вари, жiнко, лини,

Ти-ни-ни, ти-ни-ни!”

“Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” —

Кричать гайдамаки.

А я в захопленнi, в запалi, ледве стримав бажання поплескати в долонi.

Тепер, дорослим, я перечитую й усмiхаюсь. Як майстерно та природно вiдтворено цей епiзод.