Григорій Косинка

«Такi злиднi, а поруч…

Багатi землi у людей: проса – аж хвилi ходять золотистi, в степу безмежному стерня, нема iй кiнця i краю. На горi вiтряки, а в долинi копи й копи…»

«Тепер, Тамарча, ти почуеш, навiщо я переодягався.

– Молотники потрiбнi? – питаю у високого огрядного чоловiка.

– Сiм фунтiв за копу, – бовкнув вiн.

– Хай вам iншi молотять за таку цiну, – голосно вiдповiдаю я.

Пiдходжу до другого хазяйського двору. Вийшов маленький чоловiчок з в’iдливим зором, пробiг поглядом з голови до нiг i сказав.

– Ну так, а як до дiла?.. – І раптом я помiтив, що вiн пильно дивиться на моi руки, а вони у мене бiлi i немае жодного мозоля.

– Немае, немае нiчого у мене, немае, – скоромовкою проговорив вiн.

Йдучи з двору, я почув жiночий голос:

– І навiщо вiдмовив людинi, роботи ж у нас он скiльки!

У вiдповiдь були такi слова:

– Хто зна, якась пiдозрiла людина. Знайдемо й серед своiх, херсонських.

“Мандрую” далi…

– А хто тебе сюди направив?

– Нiхто не направляв, нiхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагiдно вiдповiдаю я, а в думках посмiшка: не можна зiбрати матерiалу, щоб не подражнити собак.

А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобi гумористичну пригоду. Уявляеш – не встиг я й порiг переступити в однiй хатi, як мене пiдхопили пiд руки, привiтно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напiдпитку й не розiбрали, що я стороннiй, та й посадили мене за стiл… Ха-ха-ха!

А на столi гори бiлого хлiба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики.

А за столом розмови: однi радiють, що дозволили торгiвлю, що можна мати власнiсть. Другi згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шiсть десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабiж…”

Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочцi, й радiю – буде що занотувати у блокнот!

Вони просторiкували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дiтей там, де доводилося менi ночувати.

Незабаром вибрав влучну хвилину та й пiшов собi геть з такоi господи.

Я переконався, що скрiзь однаково живеться бiдаревi, а у багатiiв однi думки – жадоба i оскаженiлiсть до нових соцiальних змiн».

Так народилися образи: дiда-пасiчника, жiнки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонiя»), Кушнiра («Полiтика»).

Григорiй Михайлович допитливо спостерiгав життя. Вмiв знайти родзинку для своiх творiв.