Григорій Косинка

Портрет цей, на жаль, загинув.

За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках i дiях вiдчувалася впевненiсть, i тодi проступали риси вольовоi вдачi. Те, що задумав, те, чого хотiв, досягав i здiйснював. Саме цi риси його характеру впали менi в око вiдразу ж пiсля нашого знайомства.

Вперше з Григорiем Косинкою я зустрiлась пiд Новий, 1924 рiк. На зустрiч Нового року Григорiя Михайловича запросив мiй товариш. Згодом вiн розповiв менi, як це вiдбулося: «Зустрiв я Косинку (знайомi вони були з унiверситету) й питаю:

– Де зустрiчатимеш Новий рiк?

– Та, мабуть, нiде.

– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.

– І чого це я туди пiду? Що за iнтерес зустрiчати Новий рiк у колi малознайомих?

– А у цьому колi буде Тамара Мороз, – сказав я.

– Справдi? Тодi прийду. Треба ж нарештi побачити цю дiвчину.

Ми всi уже зiбралися, коли до кiмнати легкою ходою увiйшов Григорiй Михайлович. Стримано вклонився, i я почула:

– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.

Коли знайомили нас, то дзвiнко сказав:

– Я – Стрiлець.

Хтось коло мене тихенько мовив:

– Це Григорiй Косинка.

– То й що? – сказала я.

Григорiй, думаючи, що то я вiдповiла на його слова: «Я – Стрiлець», блиснув очима, трiпнув чубом i мовив:

– Та нiчого, щоб знали, оце й усе…

Я все чекала й придивлялася, коли вiн виявить себе так, як характеризували менi його товаришi. А вiн майже не брав участi в iграх, веселощах. Протягом вечора мiж нами хоч i були коротенькi розмови, проте вiн якось раптом одходив i спостерiгав за мною бiльше здаля.

Товаришi Григорiя зверталися до нього:

– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пiзнаемо тебе.

– Що тобi? Занедужав? Чи, може, з очей?

– Атож, – вiдказував Григорiй, – саме з очей…

Того вечора ми й не бачили його веселим.

Пiд ранок, коли почали розходитись, Григорiй рiшуче, з притиском на першому словi, сказав:

– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу.