Остап Вишня. Невеселе життя

У неi великий листок – комбiнацiя: одна половина з лопуха, а друга – з капусти… І цii комбiнацii не хватае. Решту вона грацiозно прикривае сковородою…»

Читаючи оцi рядки, мимоволi спадае на думку: i хто це пустив у свiти про нас брехню, що ми, украiнцi, дотепна, гумористична нацiя! Наша гумористична лiтература ще до «Вишнiянства» не багато знала справжнiх iмен на сторiнках своеi iсторii; на iх дуже була скупа чомусь та нацiя, що може пишатись своiм народнiм гумором.

Чи може то часи тi вплинули, коли було нам не до смiху, чи ще яка причина, але поза Стороженком, Руданським, Глiбовим та ще кiлькома спорадичними в гумористичнiй лiтературi iменами з-пiд друкарськоi машини в нас виходив до революцii хiба-що тiльки Пiвень, з його «Торбами смiху» та иншою Губанiвською макулатурою.

Вульгарщину з важкуватим серпанком оцих «рiзниць», «поперекiв» i «решт» дiстав у спадщину Остап Вишня вiд своiх малоросiйських попередникiв. Традицiя «Губанiвцiв» не раз позначаеться на гуморi Остапа Вишнi, i його остання гумореска, що вивершуе третiй том – «Лiт через п'ятдесят», своiм змiстом i стилем е, по сутi, перелицьоване на прозу й радянський кшталт, колишне хахлацьке:

Якби я був полтавським соцьким,

Багацько де-чого зробив:

По бережку ходили б свинi

Галушки в Ворсклi б я варив.

Цi традицii затуляють у цiлому портретi О. Вишнi його, як фейлетонiста-громадянина, i його окремi хорошi, а подекуди, я сказав би, навiть епохальнi фейлетони, як «Конфуз», «Вольовий спосiб», «Дещо з украiнознавства», «Нате й мiй глек на капусту», тонуть, на жаль, у бочцi малоросiйського дьогтю.

Низькопробноi культури гумор О. Вишнi. Остап Вишня – це криза нашого гумору, що ii варiяцiею е нуднуватий i (крiм поодиноких виняткiв) гумористично-безпорадний «Червоний перець», що пасе заднiх проти росiйських «Крокодила», «Бегемота», «Смехача». Це тема вже окремоi статтi, а не рецензii, але й, пишучи цю рецензiю, бiльше маеш на оцi не автора трьох томiв «Усмiшок», а його читачiв, бо гудити Остапа Вишню з його «приемами» це значить гудити численного читача О.

Можна було б не загострювати питання, якби в нас не «канонiзували» гумор Остапа Вишнi (дивись числа журналiв «Плужанин», «Плуг» тощо), але саме через цю канонiзацiю справа з «Вишнiянством» набирае вже певного лiтературно-громадського характеру, що вимагае статтiв, лiтсудiв i диспутiв.