Остап Вишня. Невеселе життя

2 ОТД СПО                          /ШЕРСТОВ/

Согласен:              П./Нач. СПО ГПУ УССР                 /ДОЛИНСКИЙ/

Постановление мне объявлено

27. ХII.33 года                                                       Остап Вишня

Свiдчення Остапа Вишнi (П. М. Губенка)

9 сiчня 1934 р.

В тiй контрреволюцiйнiй органiзацii, в якiй я брав участь – дiлянкою, де я працював, був лiтературний фронт. На цiм фронтi й провадив я свою контр-революцiйну роботу.

В чому вона полягала? Насамперед, в дискредитацii, в обезцiнюваннi партiйноi лiнii в радянськiй лiтературi, в компромiтацii пролетарськоi лiтератури, в знецiненнi росiйськоi лiтератури i взагалi росiйськоi культури.

Всякий письменник, що вийшов з лав робочого класу, що починав свою лiтературну роботу з позицiй iнтернацiональних, дискредитувався й компромiтувався, як художник, як митець, i в письменницьких колах, i в широких читацьких масах.

Натомiсць вихвалялися письменники з явними нацiоналiстичними ознаками i тiльки вони вважалися за справжнiх художникiв, за талановитих митцiв.

Вживалося заходiв, щоб лiтературну молодь, що приходила в лiтературу iз заводiв, шахт, колгоспiв брати пiд свiй вплив, керувати нею, спрямовуючи ii в нацiоналiстичне рiчище.

Такi твори, як «Вальдшнепи» Хвильового, «Народнiй Малахiй», «Мина Мазайло» – Кулiша, «Кварцит» Досвiтнього i т. д. рекомендувалися, як зразки, як шедеври, на них показувалося, що з них, тiльки з них треба брати приклад у лiтературнiй роботi.

За панiвний стиль у лiтературних творах вважалося романтизм.

Але не здоровий революцiйний романтизм, що малював би героiчну боротьбу робiтництва й селянства в часи громадянськоi вiйни, не романтизм, що пiдносив би пролетарському читачевi художньо оформленi зразки боротьби трудящих на фронтi соцiялiстичного будiвництва – а романтизм нацiоналiстичний, що вихваляв би все – i старовину i пореволюцiйну роботу, як вияв самобутностi украiнського народу, його нацiональну героiку, його одмiтнi, йому одному належнi риси, вчинки й характер.

Все росiйське вважалося за бездарне, для украiнських умов непридатне й нехарактерне.

Те ж саме можна сказати i про театр. На цiй дiлянцi в органiзацii панувала апологетика «Березоля» i зокрема Курбаса. Курбаса вважалося за генiя, за незрiвняного керiвника украiнським театральним процесом, всiляко його вихвалялося й пiдтримувалося. Допомагалося всiляко йому в тiм, щоб вiн не ставив у «Березолi» п’ес руських драматургiв.