Остап Вишня. Невеселе життя

За цей час я спромiгся написати тiльки три п’еси: «Запорожець за Дунаем», «Вячеслав», «Мiкадо». «Мiкадо» я написав два варiанти: один для «Березоля», а другий для Московського Мюзiк-Хола. Хоч кiлькiсно нiби продукцiя в мене й була, але я одiйшов од активноi участi в громадському життi краiни в такий вiдповiдальний час. Мого голоса не було чути. Я сидiв за чаркою. Я п’янствував. В чiм рiч? Чим це я собi поясняю? Виступаючи на вiдкритих зборах письменницького партосередку 17/ХІІ. 33 р. я сказав, що «мене сплутав неп», що «непа, – я думав, – хворiсть на мiй час».

Я хвилювався тодi i не договорив, що хотiв був сказати. Я хотiв сказати, що моя творча криза припала якраз на цей перiод, що перебудова життя застукала мене зненацька, що я зразу не зумiв, не змiг перебудувати свою творчiсть, багацько дечого не розумiючи i не вiдчуваючи. Я борсався, кидався з боку в бiк, брався за перо, але нiчого з того не виходило, i я… знову до чарки. Я в радгосп, у колгосп, я в Донбас – починаю писати – не виходить. Я пить. В цей час починаеться в «Новiй Генерацii» голобельна критика всього мого лiтературного доробку. Починаються щось для мене буквально незрозумiле. В Харковi мого «Запорожця за Дунаем» розцiнюють, як найгострiшу сатиру, що була коли, на емiгрантщину, а в Тирасполi ii знiмають з репертуара, як рiч петлюрiвську i контрреволюцiйну. Свою п’есу «Вячеслав» я читаю в Харковi серед квалiфiкованих педагогiв, з представниками РДР ЦК ЛКСМУ – ii визнають, як рiч корисну, а в Полтавi ii знiмають з репертуару, як контрреволюцiйну, наклепницьку i т.  д. Починаються вигуки: «Вишня спився», «Вишня спився». І в той же час: «Дайте комедiю!», «Чого мовчите?», «Браво, Вишня!», «Пишiть, Вишня!», «Сволоч, Вишня!» «Пишiть, Вишня» – а Вишня дивиться круг себе мутно-п’яними очима i тремтячою рукою не може написати двох слiв: «Остап Вишня». «Куди пiдеш, кому скажеш?» Я ж за ввесь час своеi лiтературноi роботи не мав жодного серйозного критичного розбору своiх творiв i взагалi своеi роботи. Мене хвалили, мене лаяли, менi плескали, мене видавали, моi книжки розхватувались, а от щоб серйозно, по дiловому хто розказав, що таке, чи хто такий Вишня – нiхто. Позитивне чи негативне це явище в лiтературi, куди воно йде, куди веде – нiхто не говорить. Тут сам захитався, пiдтримки треба, а тут голоблею по головi: раз, раз, раз! Я до Хвильового. Я до свого найкращого друга, якого я вважаю за безкорисну, чесну людину, талановитого письменника, я до Хвильового, як до члена Комунiстичноi партii.