Никифор Дровняк

Так, але що спiльного мiж украiнською сiльською дiвчиною, що росла i виховувалась у родинi, французькою сиротою-поденницею, росiйським рафiнованим iнтелiгентом – i вуличним безбатченком, спитаете ви? А може, подiбне iнтуiтивне прилучення до мистецтва вiдбуваеться з усiма, хто виявляе мистецькi здiбностi i пробиваеться до мистецькоi досконалостi, поза iхнього соцiального стану, матерiальних статкiв…

* * *

То й казали попервах земляки, що хлопчина Никифор цiлими днями нiчого не робить, навiть не жебракуе до пуття, а тiльки вимазуе аркушики паперу, малюючи на них щось схоже на будинки та людськi постатi.

Однолiтки вважали його недоумкуватим, прозвали «мiсцевим дурником», кепкували з нього, траплялося, рвали на шматки намальоване ним, та вiн, схоже, не ображався i захоплено продовжував «свое».

Набагато пiзнiше дiйшло до того, що консилiум кракiвських психiатрiв констатував низький рiвень його iнтелекту, розумову вiдсталiсть. Ну, це вже якiсь iгри, швидше за все – iгри полiтичнi… Але скiльки витрачено паперу i чорнил, скiльки виголошено слiв – i все для того, щоб довести – Никифор був напiвбожевiльним.

Справдi, «ненормальнiсть» Никифора виглядала якось таемниче. Звiсно, вiн був не такий, як усi, i фiзично, i психiчно. Але чи означае це, що вiн був несповна розуму?.. Просто вiн був «надто iншим», як висловився про нього Михайло Слабошпицький, автор роману «Никифор Дровняк iз Криницi». І сприймав свою «iнакшiсть», як подану вiд Бога. І не лише сприймав, але й нерiдко грав на цьому, захищаючи свое право на iнакопобутування у земному буттi.

Гадаю, це багато чого пояснювало у земному побутуваннi Никифора.

У 2019 роцi у Львовi вийшла книга спогадiв «О. Михайло Жеплинський. Служiння Богу та Украiнi». У 1920-х роках отець Михайло Жеплинський був парохом у Криницi, вiн i ввiв Никифора до украiнськоi греко-католицькоi громади. Син о. Михайла Богдан, вiдомий бандурист, дослiдник кобзарства, публiцист, розповiдав у цiй книзi: «Никифор часто заходив до батька, завжди мiг дещо перекусити i, головне, дiстати хоч трохи якогось паперу, а деколи i кредки (кольоровi олiвцi) чи навiть акварельнi фарби.

Никифор погано говорив, але мiг дещо розказати про себе, про свою маму i навiть сповiдувався та причащався, бо вiдвiдував церкву не тiльки у недiлю i свята, але часто навiть у буднi днi, коли церква була вiдчинена». Тобто «iнакшiсть» Никифора нiяк не означала «ненормальностi».