Наталія Ужвій

Перший: оплески, бурхливi оплески, овацii, що виникають у залi стихiйно у вiдповiдь на саму появу актора на сценi, – спасибi, що вийшов до нас; на якусь його реплiку – здорово висловився; на його зникнення зi сцени – приходь iще, ми чекаемо тебе. Другий спосiб реагування: ввiчлива тиша у глядацькому залi, що б там не вiдбувалося на сценi, тиша, яка час од часу перериваеться кашлем, який нi з того, нi з сього виникае у когось iз глядачiв, шелестiнням театральних програмок, рипiнням крiсел i т. iн.

Щоправда, е третiй спосiб реагування – примусовий: оплески, iнспiрованi клакою, якi механiчно пiдтримуються рештою глядачiв.

Стихiйнi одностайнi оплески – це критерiй успiху актора, вони виникають нечасто, талановитих акторiв небагато… Так у Театрi iменi Івана Франка зустрiчали, чому я свiдок: i як глядач, який захоплювався з дитинства грою Амвросiя Бучми,

Нонни Копержинськоi, того ж таки Миколи Яковченка, i як режисер-постановник, ставлячи вистави за участi Ольги Кусенко, Полiни Куманченко, Миколи Панасьева, мого iнститутського однокурсника i друга Степана Олексенка.

Апропо. Якось один iз згадуваних акторiв у розмовi зi мною не на жарт обурився:

– Що ви носитесь зi своiм Ступкою?! Книжки пишете про нього! Ступка, Ступка, нiби поряд немае талантiв!

– Є, звичайно.

– А Ступка?

– А Ступка – поза рядом…

Ступка випромiнював у зал таку енергiю, яка вимагала

у вiдповiдь оплескiв вдячностi, його гра дiяла – не пiдберу iншого слова – як процедура, що оздоровлюе душу.

Так i Ужвiй. Тiльки-но на сценi з’являлась актриса-легенда, руки самi тягнулись до оплескiв. Я свiдок того, як глядачi схоплювалися з мiсць при ii появi на сценi, вiтаючи артистку.Цього не iнспiруеш.

* * *

Найглибшою i найтаемничiшою загадкою буття залишаеться таiна творчостi. Ледь я встиг написати цей рядок, як на думку спало витверезвлювальне: як же я беруся за цю непiдвладну розумовi справу – розгадати таiну творчостi Наталii Ужвiй? Скажу обережнiше: спробую хоча б наблизитись до неi.

Сьогоднi, з висоти часу, всi вони, i знищуванi, i уславлюванi, i замовчуванi (i таке траплялося), мають розглядатися на рiвних i без почесних звань.