Лесь Курбас

Львiвська «Руська бесiда», пiвроку у «Гуцульському театрi» Гната Хоткевича, «Тернопiльськi театральнi вечори», сезон у киiвському першому стацiонарному театрi Миколи Садовського не дали вiдповiдь на це питання. Однак вочевидь його не влаштовувала робота в жодному з украiнських театрiв, хоча в кожному з них вiн за короткий термiн перебування ставав помiтною сценiчною постаттю. Впритул пiдiйшовши до свого театрального самовизначення i випробовуючи своi акторськi сили i можливостi, Курбас збагнув, що в iснуючих украiнських театрах не зможе здiйснити омрiянi сценiчнi реформи.

Вiн не побачив себе у жодному з цих театрiв. Не знайшов себе.

Спробував – вiдмовився, спробував – вiдмовився. До чого ж вiн прагнув?

Побувавши у Вiднi, ознайомившись з тим, як розвиваеться у ХХ столiттi европейське мистецтво – театр, музика, образотворче мистецтво, архiтектура, Курбас по-iнакшому подивився на театр «Руська бесiда». Вiн не те що розчарувався в ньому, але вразився тому вузькому творчому дiапазону, в якому той перебував – соцiально-психологiчний театр у формах самого життя.

У Вiднi Курбас зiткнувся з тим, що в Європi вiдбуваеться рiшуче оновлення мистецтва. Живопис, музика, архiтектура, театр бурхливо вступали у постреалiстич-ний перiод свого розвитку – iмпресiонiзм, експресiонiзм, конструктивiзм, кубiзм. Виявляеться, iснуе iнший, не кращий i не гiрший, але у деяких суттевих рисах вiдмiнний вiд украiнського, театр. «Руська бесiда» – i Бургтеатр. Іван Бiберович – i Йосиф Кайнц. Режисура Йосипа Стадника i Макса Рейнгардта. Театр Миколи Садовського – i… Нема з чим порiвняти, нема кого протиставити.

* * *

Тепер варто, хоча б побiжно, зупинитися на тих процесах, якi вiдбувалися в украiнському театральному життi на початку минулого столiття. У 1904 роцi iнiцiативою Миколи Лисенка була органiзована музично-драматична школа з програмою вищого навчального театрального закладу. Курбас свого часу навiть викладатиме у нiй. Але потiм – очевидно, невдоволений системою навчання у театральнiй школi – налагоджуе навчання акторiв i режисерiв у власному театрi.

У Киевi Курбас збагнув сутнiсть конфлiктноi ситуацii, що склалася мiж новою украiнською, ширше, мiж новою европейською драматургiею i сценою. Вiн, звiсно, знав про це i ранiше. Імена Лесi Украiнки, Винниченка, Олеся, Зудермана, Грiльпарцера, Ібсена були у театралiв, як то кажуть, на слуху. У театрi Садовського вiн побачив, що корифей украiнськоi сцени прагне рiшуче розширити репертуарнi кордони.