Жарінь. Зупинись, подорожній!

Жарiнь. Зупинись, подорожнiй!

Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #3

Роман Іваничук (1929–2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат премii iм. А. Головка, Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка та iн. У його творчому доробку понад п’ятнадцять iсторичних творiв, якими письменник заповнюе бiлi плями в нашiй iсторii.

«Жарiнь» (1964) – заключна книга трилогii «Край битого шляху» (1962) – розповiдае про долю ровесникiв автора, про iхнi пошуки вiрного шляху боротьби зi злом, про тi крутi дороги, що ними йшла в буремнi военнi роки галицька молодь до пiзнання iстини, а також про складний процес сприйняття i не сприйняття радянського ладу галичанами.

Також до видання увiйшла повiсть Р. Іваничука «Зупинись, подорожнiй!», що була задумана як епiлог до трилогii «Край битого шляху» i в якiй авторовi, як вiн сам зауважував, вдалося вперше переступити межу страху i назавжди скинути спокусу кон’юнктури.

Роман Іваничук

Жарiнь

Зупинись, подорожнiй!

Жарiнь

Роман

Се ж остатня вiйна, се до бою

Чоловiцтво зi звiрством стае!

    І.

Перша частина

І

Заколосився травень рум’яним свiтанком, напучнявiлi жита несмiливо вклонилися тугими вусиками до землi, струсив росяну пергу з м’якорунних вiвсiв перепелиний передзвiн.

Ранок розглянувся по ланах, що попливли вiд тракту аж до зарiнку над Прутом, придивився до узбiч за гостинцем, i звелись здивовано бровами рожевi хмаринки на обрii: чому нема людей на полi, чому спить Дiдицький виселок i Загайпiлля дрiмае за лiсом, нiжиться у мiцному свiтанковому снi?

Тiльки пастушка вивела на росу коровину i сонно – бо ж спати хочеться, ще й як хочеться поспати на свiжих досвiтках! – мугикала пiсеньку про барвiночок у вiночку, а люди ще не прокидалися, бо свято було вчора i нинi – оте весняне пишне свято.

З гущавинного тунелю на встелену сивим димком леваду вийшли двое i посмiхнулися до сонця, ще продряглi вiд ранiшньоi прохолоди.

– То хiба вже вертайся, Василю, я до станцii сама пiду, – сказала дiвчина i чорну косу перекинула на груди, а Василевi до безтями захотiлося припасти й поцiлувати ту пахучу косу-змiю, тi тугi груди, що випиналися пiд блузочкою i, мабуть, також, як волосся, пахли миртою. Але дивився ранок, i сонце вже пiднялося над вершечками тополь ген там за рiкою – тож не можна було, та й дiвчинка-пастушка перестала мугикати пiсню, задивилася, заздрiсна й замрiяна.