Жарінь. Зупинись, подорожній!

– А ти поцiлуй тата в руку i скажи, що надалi будеш чемний i слухняний, – фиркнула Вiра. – Завжди: «Тато казали, тато сварились…» Я, дiвчина, i то…

Василь почервонiв i мовчки пiшов услiд за Вiрою. Над потоком порiвнявся з нею i почав повагом:

– З самим Кривдою мав балачку вчора…

– А ти чому мене залишив тодi саму ввечерi?

Василь винувато глянув на дiвчину.

– Я зовсiм не хотiв з ними йти… Але Кривда – та й пам’ять у нього, дай Боже, – подае менi руку й посмiхаеться: «Попався, пташку? Іди, йди тепер з нами, примирю тебе з Опришком i братом».

– А коли ж ти познайомився з Кривдою? І чому «попався, пташку»?

Василь збентежився.

– Та це… багато говорити, а мало слухати. Ще з Хiмчина знаю його… Був один раз, за Польщi, такий трафунок… Я тодi проти комунiстiв з дурноi голови… Ну, а Кривда керував ними. То ми й здибалися якось там…

– Ого! – Вiра звела дугастi брови i чи то здивовано, чи то скептично змiряла поглядом знiяковiлого Василя.

– Та це дурницi, то вже минуло. Опришко, правда, ще й тепер вовком на мене, а Іван – той тягне на свiй бiк. «Кинь оте борсуче життя, – це вiн так про мене i про тата, – i в комсомол запишися». Але я не з тих загонистих, що пхають голову пiд Євангелiе… Нинi час на часi не стоiть. Та й що з того комсомолу? Хлiба вiн менi не дасть.

Вiрi вдарило гаряччю в обличчя. Борсуче життя… А хiба тiльки Василеве життя борсуче? Їй також пропонували вступити до комсомолу. Спекалася: «В Бога вiрю». Неправда. Вона нi в що не вiрить. Адже до церкви давно не ходить. Не тягне. А до кого? До товаришiв також нi. Вiдбилася вiд них чомусь. Навiть на випускний вечiр не прийшла. Чужа всюди.

– То ще б з тим комсомолом… подивився, – мiркував уголос Василь. – Але треба, щоб однi украiнцi туди вписувалися. Коли питаю – нi, кожний може записатися: поляк, нiмець, навiть еврей.

– А Іван ходив? А Кривда? – враз спалахнула Вiра, чомусь розсерджена i на Василя, й на себе.

Василь здивовано вiдкопилив губу. Що це вона раптом почала за ними обставати?

– То iнша справа, – вiдповiв. – Вони давно вже покомунилися.

– Але ж люди поряднi, чеснi.

– А я щось кажу? – пирснув Василь. – Вони свое знають, а ми свое.