Жарінь. Зупинись, подорожній!

Іронiчна посмiшка майнула пiд м’яким рудим вусиком вiйськового:

– Мiнiстр освiти?

Бендас розгублено бликнув очима. Хто це прийшов до нього серед ночi? Жовнiри украiнського вiйська, якого нiхто нiде ще не бачив, чи новостворена украiнська полiцiя? Вiдповiв затинаючись:

– Власне, нi… Тобто так… Але це трапилось, що так скажу, майже випадково. Я… професор-славiст.

– Заспокойтеся. Нас не цiкавлять зараз вашi посади i функцii. Наш нiчний вiзит до вас майже випадковий. – Вiн звернувся до офiцера по-нiмецьки: – На вулицi Зiморовича мешкае професор-славiст Бендас, а не Мохнацький.

– Цум тойфель! – гаркнув нiмець. – Де ж тодi вiн? Не знаете випадково, пане професоре?

Бендас зорiентувався, в чому справа. Шукали Мохнацького, а потрапили до нього. На якусь мить заворушилася людина в малому Бендасовому серцi. Та, ворухнувшись, збудила диявола заздростi й злоби, i вiн нагадав про те, що, зрештою, й не забувалося: «Ви свиня, професоре. Така, як i була».

– Знаю, – вiдповiв.

Офiцер полагiднiшав. Вiн глянув на годинник, примружив очi i, змiркувавши, що допитуватись до квартири Мохнацького не вистачить часу, попросив зовсiм ласкаво:

– Будьте добрi, проведiть нас.

– Але ж нiч, такий час… – пробував вiдмовитися Бендас.

– Назад привезе вас наша людина! – зовсiм не в тон попереднiй просьбi прозвучав наказ.

Бендаса вiдпустили тодi, коли вiн серед нiчноi темряви вказав на будинок Мохнацького.

Супроводжував його в автомобiлi високий вiйськовий з рудими вусиками i швидкими очима.

Професор намагався переконати себе в тому, що вiн виконав лише наказ озброених людей.

– Що зроблять з Мохнацьким?

– Нiчогiсiнько. Порозмовляти хочуть.

Бендас знав, що це не так. Але не хотiв ставати вiч-на-вiч з своiм сумлiнням, що десь там таки шкреботалося в грудях, немов павук у сiрниковiй коробцi, й шепотiло докiрливо: «Це твое останне слово в дискусii… Останне…» Тому почав нав’язувати супутниковi розмову.

– Яка приемнiсть бачити украiнських жовнiрiв!

Вiйськовий повернув голову.

– Ви, наскiльки менi вiдомо, не чистокровний украiнець.

– Я? (Звiдки вiн мене так добре знае?) Ну, не зовсiм. Мiй батько – онiмечений поляк iз Шльонська. Проте я… Моя мати – щира украiнка з вiдомоi родини…

Вiйськовий захихикав.

– Мабуть, це виняткове сплетiння кровних зв’язкiв з трьома нацiями й сприяе тому, що вам при кожнiй владi щастить займати недругоряднi посади.