Жарінь. Зупинись, подорожній!

А щоб не була единою, щоб тисячi справжнiх панахид проспiвали протягом багатьох рокiв на украiнськiй землi, розiйшлися по всiй Галичинi друкованi в Краковi нацiоналiстичнi вiдозви, i вiдлунали вони на перший раз брязкотом вибитих шибок, зойком переляканих жiнок, вереском сонних дiтей.

Микола Пушкар заплакав вiд радостi, обняв жiнку, луснув затурканого Леська по плескатому чолi: «Чуеш, чуеш?» – i сам вибiг нагору, до обiйстя Якубського, молився до червоного диска сонця, що, сiдаючи за трактом, розсипалося золотом на його, Пушкаревих, ланах.

Пiзно ввечерi прийшов з Хiмчина Михасюк i найменував його старостою Загайпiлля.

Заскреготала, застогнала нiч, вiтаючи новий лад в запрутських селах.

Вранцi Клим Запоточний лагодив поламанi вiконнi рами, складав поiденi шашелем шматки, – хiба на них кола треба було, самi ж у пальцях кришаться – i потiшав Явдоху, що голосила й проклинала на чому свiт стоiть Клима й колгосп.

– Не журися, стара. Розумний не журиться. Видно, щось ми таки вартi в людей i в Бога, коли про нас вороги нашi не забули.

Сумно зiяло Дiдицьке чорними ямами вiкон, вуйко Онуфрiй спiшно забивав хату дошками, стояла Оленка занiмiла на порозi, й Семен застиг серед подвiр’я – згорблений, потемнiлий, гiркий, як проклiн.

Не було на висiлку тiльки Опришка. Його повели разом зi свiтанком до села.

Їх прийшло п’ятеро, а вiн – один. Зiрвали дверi з завiсiв, вдерлися до хати – Пушкар, Лесько, Михасюк i ще два хiмчинськi парубки.

– В’яжiть його! – заверещав Пушкар, а сам позадкував, зустрiвшись з налитими червiнню Опришковими очима.

– І чого я, скурвий сину, панькався з тобою! – проскрипiв Андрiй, кудлатий, роздягнений, в самiй сорочцi. – «Обережно до людей пiдходь!» Вiн тобi, Іванку, ще не раз спасибi скаже за цi твоi християнськi настанови…

Не боронився. Бачив, що марно. Тiльки вдарив ребром долонi парубка по руцi – дай одягтися, дурню! – а потiм йому скрутили воловодом руки.

– Ну ось, Андрiйку, – заговорив Пушкар i пiдiйшов ближче, побачивши, що Опришко, нарештi, не страшний для нього.

 – Я прийшов по наряд на колгоспну роботу. Молотарка стоiть готовенька на подвiр’i Якубського, чекае на збiжжя. Правда, я ii сьогоднi перевезу до себе. Спасибi радянськiй владi – вiк би такоi машини не доробився. Що накажеш робити? Косити, чи най ще зерно дiйде? Скосимо, Опришку, ой, скосимо! Тiльки тобi того хлiбчика вже не iсти… Досить, наiвся ти мого здоров’я, крiвцi напився, надто моцно на менi ти потоптався, щоб я мав тобi дарувати.