Жарінь. Зупинись, подорожній!

До них пiдходив Кривда, а з ним невисока кругловида жiнка. Товстi коси звились калачиком на кучерявiй голiвцi, циганськi чарiвнi очi зайшли мережкою втiшних слiз.

«Це Юля», – зрозумiла Вiра, i враз здалося iй, що сама стала зовсiм негарною, що ii личко, яким iнодi пишалася перед дзеркалом, зблякло, споганiло – оця жiнка, немов чарiвниця, одним лише поглядом умiла вiдбирати в iнших жiнок красу.

А Юля навiть не помiтила Вiри. Вона запрошувала Мирона, – вiн термосив за плечi Кривду, поздоровляючи його з успiшним захистом, – на банкет.

«Чого я тут стою, дурна, чого?» – мало не скрикнула Вiра, i сльози закипiли в очах. Повернулася, щоб утекти i плакати весь вечiр дома, але Мирон простягнув руку позад себе i затримав дiвчину, а до Юлi сказав:

– Дякую, але трапилось так сьогоднi, що я не сам… Познайомився ось… з твоею землячкою, Антоне, i жаль, щоб вона…

Антiн розвiв руками.

– Це ж чудово, що не сам! Пiдете разом.

Вiрi було вже зовсiм близько до слiз. Блукаючи поглядом по пiдлозi, вона подала руку Антоновi, Юлi i тут же почула ii шепiт:

– Антосю, поглянь, яка вона мила!

Спаленiла до вух, але вiдчула, як до неi приходить рiвновага й смiливiсть: милосердна чарiвниця повертала iй красу.

За столом у Мохнацького Вiра досить швидко освоiлась. Тi, до кого вона могла приходити лише на лекцii й екзамени, чиi книги замовляла в бiблiотецi, поводилися так, як звичайнi люди в гостях: вели банальнi розмови i, чекаючи першого тосту, розповiдали свiжi анекдоти. Бентежили Вiру лише деякi допитливi погляди.

– Ти краще пересядь, Антоне, – пожартувала Юля. – Наша юна знайома очарувала всiх вас сьогоднi. – Вона потиснула Вiрi зап’ястя. – Почувайте себе як дома, смiливiшi будьте.

Руда германiстка, злодiйкувато позираючи на Сарабая, Кривду i доцента Кучеренка, схилилася до жiнки в окулярах, перебирала в пальцях коралi сусiдки i пирскала iй здушеним смiшком у саме вухо:

– Хи-хи-хи!.

Вiра почула анекдот, також коротко хихикнула i затулила долонею губи. Некрасива жiнка в окулярах незадоволено скривилася, вiдвернулась. Вiрi стало соромно за себе. Зовсiм не смiшно.

Кучеренко пiднiс келих.

– Отже, хм… Ох, i не майстер я промовляти. А сказати правду, всi тости вже виголошенi сьогоднi.