Журавлиний крик

В'язень глянув на юрбу, потiм повiв очима по застиглому спокою моря i, пiдштовхнутий вартовими, ступив на дошку.

Натовп мовчав, деякi хрестилися з жалем, бо колодник був ще молодий i обличчям наче й не подiбний до вбивцi чи варнака, лише ерусалимська прочанка, що тiльки-но отямилася вiд благоговiйного екстазу, пройнята вiрнопiдданською люттю, заверещала, потрясаючи кулаками:

– Анафема лиходiевi! Анафема проклятому!

Архiмандрит Досифей вийшов iз церковцi Петра i Павла у святковому вбраннi й у супроводi монахiв пiдiйшов до Святих ворiт, що виступали пiвокруглою аркою з муру, наче витиснутi громаддям валунiв i важким куполом Надвратноi Благовiщенськоi церкви.

Залiзна брама була ще замкнена, з того боку ворiт зазирали в замковi шпари городничий, келар i поважнi старцi, чекаючи, поки архiмандрит махне догори двома пальцями на знак, що вiн пiдготувався вийти з грiшного свiту i зайти до свiту Господнього.

З-пiд арки дивився на нього лик Спаса, пiд яким золотився пiвколом заспокiйливий напис: «Всяк уповай на мя»; праворуч благословляла парафiянiв Оранта: «Прийдiте i аз упокою ви»; лiворуч приглядався до архiмандрита розумними очима молодий Іоанн Предтеча.

Досифей зупинив погляд на iконописному обличчi Іоанна, i йому здалося, що вiн десь уже його бачив, навiть зовсiм недавно, серед облич свiтських людей: таке ж молоде, з кучерявим коротким заростом, а очi спокiйнi й ледь зухвалi. Досифей перехрестився – що за ересь лiзе до голови! – i звiв угору два пальцi.

Загримотiв замок, упала з брязкотом клямка, вiдчинилися навстiж Святi ворота; вгнутим рядом стояли схиленi старцi, поштиво поступаючись назад, а вiд гауптвахти марширував до рапорту пiдпоручик Інков з карабiном «на караул».

Архiмандрит уже знав, що в тюремному замку все гаразд, але рапорт вислухав i поблагословив офiцера. Подавшись у двiр мiж рядами поважних старцiв, вiн хазяйським оком окинув спершу настоятельський i братський корпуси, з любов'ю глянув на величний фасад Спасо-Преображенського собору, потiм звiв очi на свое власне творiння – високу двоповерхову дзвiницю з трьома велетенськими дзвонами, що виглядали чорною мiддю з-пiд арок, терпеливо чекаючи менту вдарити дружно на архiмандритську вiдправу.

Монахи пасли свого наставника очима, дивилися туди ж, куди й вiн, i очiкували, що зараз скаже Досифей: кого звiтувати покличе, кому докiр кине, за яким пiде услiд кара, знали бо крутий норов преосвященного.