Журавлиний крик

Кортеж, що представляв трiумф Мiнерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобувае перемогу – над матушкою, яка тiльки-но вдягла корону на щастя своему народовi? А театр ляльок просто-таки налякав людей: вiд голови, що говорила, юрба в панiцi розбiглася, старi москвичi твердили, що тут не обiйшлося без нечистоi сили.

Придворнi i сам камергер Григорiй Орлов ще мали надiю на козацькi герцi, якi повиннi б повернути добрий настрiй царицi.

Калнишевський вишикував запорiжцiв батовою, i рушили вони, забарвiннi й параднi, до пiдмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.

Гладке поле за селом, на краю поля дощаний помiст, на ньому – оббитий золотом фотель, над фотелем – алажовий балдахiн, у фотелю – iмператриця, бiля неi – камергер Орлов, пiдтягнутий, високий, у бiлому мундирi й бiлих рукавичках.

Отаман зупинив козакiв i враз вiдчув, що його воля i владнiсть, наче невiрнi подруги, перейшли до людини в бiлому мундирi й не хотiли вертатися.

Вiн скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем лiтали запорiжцi, чуби звивалися на вiтрi, шаблi викрешували iскри, козаки пiдкидали догори шапки i стрiляли в них з мушкетiв, переповзали на галопi попiд кiнськi животи; цариця плескала в пухкенькi долонi й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пiснi, то дзвону шабель; ii бажання сповiщав кошовому Григорiй Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.

А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отамановi бiлою рукавичкою – i кiнь Калнишевського, наче зрозумiвши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.

Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслiд джура: «Куди iдеш?» – не знав; та й не розпоряджався вiн тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що вiн прив'язаний незримою ниткою до обтягнутоi бiлою рукавичкою руки царициного камергера.

Кiнь опустився на переднi ноги, Калнишевський зiскочив зi сiдла й побачив у руцi Орлова золотого ордена на червонiй стрiчцi.

Злегка кивнув рукою Орлов – i впав Калнишевський на колiна зi словами:

– Хвала тобi, покровителько наша!

Вiн дiткнувся губами нiжних пальчикiв iмператрицi й, пiдводячись, перехопив ii переможний погляд, кинутий гордо Орлову.