Журавлиний крик

– O-o, гостi з Францii! – значно нижче, нiж перший раз, уклонився готельний слуга: пiсля перемог Бонапарта в Італii австрiйцi ставилися до французiв з респектом i пiдозрiливiстю; вiн спiдлоба придивлявся до змученого чоловiка в запорошенiй свитi. – Просимо, уклiнно просимо… Що ви, що ви, документiв ми не вимагаемо, тiльки… якими грiшми будете платити?

– Московськими золотими карбованцями.

– О мосье, на вас чекае найкращий покiй!

У готельнiй кiмнатi вздовж трiщин на стiнах розповзлася плiснява, але були тут лiжко з чистою постiллю, стiл, крiсло i шафка; подорожнiй замовив до покою вечерю й почав розкладати своi пожитки.

– Ось i все… – прошепотiв.

Готельний слуга з вечерею не забарився, подорожнiй з'iв пожадливо i, наситившись, лiг у лiжко, щоб заснути хоча б на добу.

Та сон не приходив. Почуття безвиходi заповзало в душу: аж тепер, вiдчувши себе в цiлковитiй безпецi, мандрiвник збагнув, що вороття до минулого не буде вже нiколи й нiколи не побачить вiн нi своеi дружини, нi дочки, що п'ятдесят п'ять прожитих лiт немов у Лету впали, не залишивши на землi жодного слiду.

Довго лежав, бездумно вдивляючись у закiптюжену стелю, й викликав у пам'ятi юне обличчя Уляни, бо нинiшнього уявити собi не мiг; образ дочки, якоi нiколи не бачив, уперто зливався з обличчям матерi – було воно цiеi митi примарне й далеке; а коли смеркло, враз навально наблизилося до нього, i вiн чекав присуду за кривду, що iй заподiяв.

«Я прийду до тебе, прийду, ти не розпачай. Хiба ти один такий? Вас багато пiшло на ешафоти, в тюрми й на вигнання – по живлющу воду для спраглих людей, i зусилля й пожертви вашi не пропадуть дарма, хтось довершить вами розпочате, нащадки вашi добудуть з каменя воду… Тiльки встигни завершити свое….

Маркiз глянув на стос паперу, сягнув рукою, розв'язав, погортав дрiбно списанi аркушi. Оце i е те, що мае звершити, – мета його мандрiвок. Мало чи багато? Не знае.