Злодії та Апостоли

Й поки обшмульганий тупорилий «пазик» добереться до Буркута, в його салон наб’еться вщерть людей, i, обважнiлий, вiн перестане деренчати на вибоiнах, а повiтря в автобусi загусне вiд запаху кептарiв, засалених овечим маслом сорочок чабанiв, вiд духу поту та горiлчаного перегару… Це станеться аж у Зеленiй, рiдному селi Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крiзь переднi й заднi дверi, притиснуть дiвчину до вiкна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинцi й хоч рукою помахати своiй хатi, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матерi, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гостi…

У Зеленiй люду набилося стiльки, що здавалися вони единою живою масою, яка дихае i прiе; шофер сказав «доста!», вийшов з кабiни й позакривав наглухо дверi, щоб до самого Буркута нiде не зупинятися; автобус поволi сунув на пiдйомах i вже доiхав до Явiрника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вiльних мiсць немае, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зiйти в Явiрнику, – i тут на його мiсце, не питаючи дозволу у водiя, втиснувся високий хлопець у кепцi й грубому светрi пiд шию, дверi за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидiння й сперся обома руками на його спинку, не помiчаючи, що мiж руками опинилася голiвка бiлявоi дiвчини, якiй не залишалося нiчого iншого, як дивитися в очi хлопцевi; той нарештi вловив ii карий погляд, спробував вiдхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дiвчини, й вiн нiяковiючи видихнув iй в обличчя:

«Я не винен, дiвчино…»

«Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко», – примирливо вiдказала Оленка.

Хлопець мало що не доторкався носом до ii чола, його губи наближалися до ii губiв, вiн знову спробував вiдвести голову, щоб не бентежити дiвчину, а Оленка вiдчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, iй приемний, i вона не хотiла, щоб незнайомець вiдхиляв вiд неi обличчя; в його сiрих очах i далi тiнилася винуватiсть, i Оленка посмiхнулася до нього:

«Не робiть собi проблем, – сказала, – нi ви, нi я не виннi…»

Автобус нарештi добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбiччi дороги – тут вiн простоiть до надвечiр’я, i коли тi самi люди, якi сюди приiхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб’я.