Злодії та Апостоли

Все ще сподiвався, що до вiдправлення зайде i вона, придивлявся до облич дiвчат, якi заходили, та марно: Оленка, видно, давно поiхала… Можливо, вона зiйде в Зеленiй, щоб навiдатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собi на наступнiй зупинцi й допитатися до Оленки. Та зразу й вiдкинув таку затiю – що ж бо скаже iй, хоч би й допитався?

У цю мить Данило уявив собi: притиснутий людським тлумом, стоiть вiн перед першим сидiнням i, спершись обома руками на спинку крiсла, немовби в обiймах тримае незнайому вродливу дiвчину, а його губи мало що не торкаються ii губiв, а далi, як то було увi снi, вони з’еднуються устами й вiдiрватися не в силi, губи дiвчини жвавi, рухливi, й вона вбирае в себе його подих…

Стрiпнув головою, щоб вiдiгнати солодке марево; автобус деренчить, пiдскакуе на вибоiнах, нiби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб’я; а ось уже на заходi проколола помаранчевий пруг неба гостроверха гражда пiд Думською горою – i як то вона з неприступного замку в дитинствi перемiнилася нинi в маленьку хатку, яка може легко злетiти на доли, пiдхоплена буревiем…

Степлiло на серцi в Данила на вид рiдноi оселi, й майнула думка, що треба до неi прикласти рук: пiдняти похиленi паркани, замiнити зiтлiлу дощану обшивку на галереях, побити дах новим гонтом, бо старий струхлявiв, прибрати занедбану свiтлицю – сповiльнiли колись жвавi руки Федори; перевезти книжки з аспiрантського гуртожитку, влаштувати лiтнисько в Явiрнику й запросити в гостi Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й нiколи не буде нiякоi Оленки, все то чари святоiванськоi ночi…

А гражда разом з Думською горою наближаеться, вже вiд шляху побiгла до неi заросла споришем стежка; вхiдна хвiртка скрадливо вiдхиляеться, наче за нею хтось чатуе, i врештi лунко гримае об паркан, на стежку виходить жiнка в терновiй хустцi, запинае кептар на петельки, пригладжуе долонями спiдницю, пiдбiгае й таки вже бiжить стежкою вниз i зупиняеться навпроти високого парубка – нiби перед чужим розгублена.