Смерть Юди

Стояли в нерiшучостi, вагаючись – заходити в дiм чи нi, та рвався на прив’язi пес, звiдомляючи втiшним дзявкотом господарiв, що гостi прибули; врештi хатнi дверi тихо прочинилися й на порозi став чоловiк у шовковiй малиновiй свитi й личаках; був вiн безбородий i голомозий, тiльки шпакувата коса, що виростала з тiменi, спадала, закручуючись за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жiнка в нацiленiй до неба гостроверхiй шапцi й кольоровотканiй корсетцi, – обое пильно приглядалися до подорожнiх, що змученi, зарослi й босi стояли серед подвiр’я, спершись на костури, й нiчого не просили, тiльки спозирали господарiв, нiби вгадати хотiли – добром чи злом зустрiнуть iх.

Спитав господар:

– Откiль i куди прямуете, люди добрi?

– З Єрусалима до межi свiтiв, – вiдказав Андрiй.

– А-а, – посмiхнувся господар, мовби давно виглядав iх, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дiтьми були: тодi з востока на полудне йшла небом звiзда хвостата, спущающа од себе лучi предивнi. Тямлю: видiння сеi звiзди страхом об’яло весь люд, волхви же нашi, на звiзду смотрiвше, тако рекли: «М’ятеж велiй буде в землi полуденнiй».

– Тодi у Вифлеемi, що бiля Єрусалима, Бог народився, – мовив Андрiй.

– Чули-смо i те, та вiри не йняли, бо свого Бога правiчного маемо, i породив вiн вельми много боженят, що свiтом владiють… Звiстили про це нас грецькi купцi, що лодiями до нас прибувають, заморськi вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед i вiск, – мовляв, народився в далекiй Юдеi Син Божий, а як до нього йти, нiхто не знав, – то зоряну бiлу дорогу, попiд якою хвостата звiзда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зрiти Бога живого… А ви зрiли?

– Зрiли, – вiдказав Андрiй.

– Он як… То заходьте до хижi, Божi люди, – запросив господар, нiтрохи не дивуючись, що гостi навчались у самого Бога.