Мальви

Згадував розповiдi батька про страшний бусурманський край, забринiли в пам’ятi пiснi слiпих бандуристiв про тяжку турецьку неволю – усе те нiяк не збiгалося з враженням вiд цього свiту, що лежав, зеленомiражний, над босфорськими водами. І де тi жорстокi турки? Мубашир часто пiдходив до Андрiя, говорив до нього по-своему, хлопець швидко схоплював мову. Ефендi казав йому стежити за порядком, дiлити iжу, – Андрiй був старшим за iнших хлопчикiв. Це призначення старшим було для нього приемним та й вигiдним: вiн отримував ласкаву усмiшку вiд турка i бiльшу порцiю баялди.

Галера причалила до берега у Золотому Розi. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, ряснiло лiсом мiнаретiв велике мiсто. Воно топилося в садах i вабило незнайомiстю. Тепер Андрiй уже не боявся долi – забувся свист татарських нагайок, лемент бранцiв: у галерних трюмах цiлу дорогу панував спокiй, i три рази на день заходив до хлопцiв привiтний мубашир.

Ось вiн зайшов i наказав виходити один за одним на горiшню палубу. Сюди не впускали нiкого пiд час подорожi.

Андрiй ступив на дощаний помiст i враз жахнувся вiд того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сидiли прикованi ланцюгами до весел виснаженi, зарослi чоловiки, роздягнутi до пояса. З-пiд шкiри випиналися суглоби, спини списанi синiми пругами, кайдани повиiдали зап’ястя до костей, спаленi гарячкою очi каторжникiв дивилися на хлопцiв, i почувся раптом стогiн помiж гребцями:

– О Украiно… О дiти моi!

Засвистiла таволга, пробiг ключник мiж рядами, лупцюючи направо й налiво, верещав; i вирвалась раптом нерiвна пiсня – здалося, що це вiн, ключник, примусив людей заспiвати:

Плачуть, плачуть козаченьки

В турецькiй неволi.

Таволга шмагала по обличчях, закипалися кривавi басамани на голих спинах, бризкала кров, а пiсня не вгавала:

Гей, земле проклята турецька,

Вiро бусурменська,

О розлуко ти християнська!

Почувся плач дiтей. Обличчя доброго ефендi налилося кров’ю, вiн прискочив i почав бити хлопцiв кулаком по обличчях – тих, хто плакав.

Андрiй здригався всiм тiлом при кожному свистi пружноi перекопськоi лозини, суворi вусатi обличчя гребцiв нагадали йому козакiв-сусiдiв, батька, пiснi кобзарiв згадалися, та вiн закусив до кровi губи, стримуючи плач. Знав, що вiд того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза спiвчуття i жалю, залежатиме його доля на довгi роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І iхнi сльози не допоможуть йому.