Мальви

– Чого так дивишся на мене, наче я рiвня тобi? – сказала, та раптом поникла i мовчки заговорила до худобини:

– Коли це сталося з тобою оте нещастя, що ти з вiльного тура став горбатим рабом, верблюде? Коли переламали тобi хребта i ярмо вигнуло шию? Чи не за ту провину, що дав себе впрягти, несеш вiками свою ганьбу напоказ? Шия твоя гордо звелася догори, але не випростуватися iй нiколи, i хребтовi не зростися нiколи теж. Не станеш бiльше нi сайгаком, нi оленем, нi туром. Усе, що можеш ти зробити, – гидливо плюнути свому хазяiновi у вiчi, але нiколи не перестанеш нести його мiшки… Яка бiда примусила тебе впрягтися?.

. Та якщо це вже сталося з нами, тож несiмо до скону свою ганьбу, поки не вигинемо. І нащадки нашi, що промчаться спраглi над землею, не пожалiють нашу пам’ять…

Марiя рiшуче взяла Мальву за руку i потягнула за собою, туди, де вирував невiльничий ринок, де, надриваючись, закликав муедзин свого Бога чинити його правду на землi. Пiшла за дервiшем.

Мурах-баба чекав.

Вiн бачив, як жiнка била поклони, знав, що вона прийде до нього. Потрiбна була йому: навернена душа на iстинну вiру, монастирська куховарка i наложниця. А дочка – та красунею стане, i за неi великий бакшиш матиме вiд будь-якого мурзи.

Сказав дервiш:

– Стежка, якою ми йдемо, провадить до нашого такiе. Ступаючи на цю стезю, ти заодно ступаеш на шлях наближення до Бога.

На околицi мiста, в долинi, виднiвся серед квадратних лiп’янок пофарбований у зелений колiр фасад будинку, вiд якого в обидва боки тяглися високi кам’янi стiни, обгороджуючи просторий двiр.

Монах розiгнув спину, кивнув рукою до Марii, i вона, як заворожене зайча, що саме йде у пащу кобри, подалася з Мальвою за ним у ворота.

Дервiш наказав обом скинути взуття i обмити в басейнi руки, обличчя, ноги. Потiм вiн знову кивнув рукою i пiшов попереду, ведучи iх до сутiнного примiщення мечетi. Показав на сходи, що провадили вгору, а сам зайшов до середини. Марiя подалася на галерею, загратовану мушарабiями[28 - Мушарабii – гратки на вiкнах у гаремах i на галереях у мечетях, де моляться жiнки.

], i, затамувавши подих, придивлялася крiзь гратку до того, що робилося внизу. Судорожно стискала Мальву за руку.

Один за одним зайшли дервiшi з опущеними головами i стали в коло. Останнiм увiйшов шейх[29 - Шейх – глава дервiшського монастиря.] у зеленiй чалмi. Вiн сiв посерединi на баранячу шкуру, i всi тодi сiли. Хвилину мертво мовчали.