Орда

Бо ж не полковник Нiс зрадив народ, а гетьман – так, гетьман Мазепа! – вже тiпав полковником праведний гнiв, i хоч був цей гнiв самодостатнiй для заспокоення, все ж йому потрiбна була опора – безвiлля отця Єпiфанiя, мужа праведного, достойного i вiрного Мазепi: он бачиш, до чого довела авантюра твого кумира, тож тепер йому вiдомстимо, разом, чуеш, всечесний отче!

Полковник вимовив уголос:

– Будемо разом, отче Єпiфанiю, ти зрозумiв?

Тодi священик уперше одвiв вiд жахливого видива очi – полковник бачив, як вони враз дiстали барви, була це барва сукровицi – i спитав:

– Ти показав iм таемний хiд, полковнику?

Нiс мить мовчав, не дивлячись на отця, потiм рiзко повернув голову i сказав:

– Я.

– Прокляне тебе народ.

– І тебе. Чей же стоiш разом зi мною.

Тодi Єпiфанiй глянув на купи трупiв, на людей, яких москалi дорiзували, мов овець на бойнi, тих людей, за яких вiн завше ревно молився.

Та полковник зовсiм не збирався цього робити, вiн хотiв мати спiльника в зрадi й розумiв, що Єпiфанiй ставав тим спiльником щосекунди, щохвилини, щогодини: людей убивали, прибивали на дошках цвяхами i кидали тi розп’яття в Сейм, винахiдливiшi кати споруджували над рiкою плоти з шибеницями й пускали повiшених по плаву; ординцi й далi встромляли пiки в животи жiнкам, полоненим козакам вiдрiзували носи i вуха, – усе це з кожною миттю вiдчужувалося вiд Єпiфанiя, стаючи потойбiчним; священик знав уже, що його нiхто не зачепить, iнстинктивний страх за свое життя вiдступив, а на мiсцi страху зiяла ганебна порожнеча, яку вiн мусив заповнити виправданням свого iснування; в iм’я чого стоiть свiдком нечуваноi зброднi – хiба тiльки заради свого життя, яке вiднинi буде погорджуване й нiкому не потрiбне?

Виправдання не знаходив, а на майданi почало чинитися страшнiше за вчинене: ординцi виводили з льохiв жiнок з дiтьми; жiнок убивали, а дiтей несли до вцiлiлоi, чомусь iще не спаленоi дерев’яноi дзвiницi.