Орда

Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаськоi сталi в колечко, вiдпускав, i вона випорскувала в повiтря з дзвiнким зойком; козак прицмокував, а гомiлатий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кiнську волосину, потiм забирав собi, погордливо кидаючи на козацьку матню срiбну монету. Інший козак клацав язичком пiстоля й прицiлювався в яструба, що ширяв у зенiтi, заладовував кулю, насипав пороху i стрiляв – яструб падав додолу, козак забирав монету й квапився на край базарного майдану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець – то гармашi пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша, раз у рiк празник!

Єпiфанiй схопив голову в руки: та невже оце нинi, сiеi хвилини, завершуе козацтво у безслав’i свою славну iсторiю? Все ж бо траплялося на козацькому вiку: вiдбирали вороги в лицарiв зброю, самi лицарi залишали ii пiсля погрому на полi битви, бувало, вибухали й летiли в повiтря порожнi бочки, ламалися в рукопашнях з найкращоi сталi шаблi, але ж iще досi не продавав козак зброi – що ж вiн купить на позосталi пiсля пропою грошi – ярмо?!

Чернець спитав у пiдпилого козака, де курiнь гетьмана; нетяга пiдозрiло глянув на ченця в рудiй циндрявiй рясi: для чого тобi, обiрванцю, сам гетьман, вiн у нас один, ми тiльки те й маемо, що гетьмана, бо жолду дастьбiг i зброi вже нема, та е ще при гетьмановi вольниця козацька! А хто ти такий, чи не московський, бува, шпигун, гей, та чи не по душу гетьмана прийшов звiдкiлясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не вiддамо, ми вже без зброi, та з головами, а без нього безголовими станемо…

Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висiти шабля в пiхвах; шаблi не було, грошi за неi вивiтрювалися хмелем з козацькоi голови; гей-бо, танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дiвчина з козаком! – пiшов козак повзунком по майдану, приспiвуючи: он, святий отче, хата пiд очеретом, там наш ясновельможний гетьман пенязi рахуе, щоб нам удiлити, пiди до нього, може, й тобi ялмужну дасть!

Єпiфанiй стояв на порозi гетьманськоi свiтлицi й довго придивлявся, намагаючись упiзнати в невисокому й марному обличчям чоловiковi вiрного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнаннi сам гетьманом став.