Орда

5 квiтня 1710 року козацтво вибрало гетьманом Пилипа Орлика: новообраний гетьман оголосив «Конституцiю прав i свобод Запорозького вiйська», послав депутацiю до Криму до Девлет-Гiрея i на Дон до колишнiх булавiнцiв, а також до башкирiв i казанських татарiв, щоб сукупно з козацьким вiйськом у сiчнi наступного року по замерзлiй землi вирушити у визвольний похiд в Украiну i взяти Киiв, Воронiж, Озiв.

…На могилах стрепети – мов сторожi або дороговкази. Куди йти? Свiт широкий, а могили лiворуч, праворуч i попереду, i на кожнiй квилить сизий птах, закликаючи у свiй бiк, нiби на свiтi живе тiльки його правда, i вiн запевняе, що лише з нею ти будеш врятований вiд олжi, що наздоганяе свою жертву, все ще сподiваючись на тризну по ii душi.

А в який бiк полетiла Лебедиця i чи була вона – незаплямоване, незанехаяне Єпiфанiеве сумлiння? Вiн мусить ii наздогнати, подолавши тридесять дорiг чистилищноi спокуси, й повернути собi, щоб мати право працювати, любити, навчати i творити молитву.

Куди ти полетiла, бiла душе моя, i яких мук я маю зазнати, щоб ти скинула iз себе лебединий покров вiдчуження i, прийнявши знову образ дiви, з’едналася зi мною назавжди в едине цiле, i я не ходив би по свiту, розчахнутий на безлiч iпостасей, з яких тiльки одна була чиста – ти.

Як харциз, що вертаеться на мiсце свого злочину, йшов Єпiфанiй до Бендер. Стелилася пiд ноги пухка тирса, залишав чернець за собою слiд на розтоптаному зеленому катранi, по якому колись, вiльний од грiха, повернеться назад до покинутого скиту, i кликав його вперед знайомою дорогою понурий стрепет на високому пагорбi до бендерських ворiт.

Неподалiк Бендер, мiж Днiстром i Варницею, де похований Мазепа, виросло мiстечко. «Це Карлополiс – резиденцiя шведського короля, – сказали йому козаки, що швендяли передмiстям без дiла. – Ось тут уся його перемога i слава, i майбутне, а в приймах у нього украiнський гетьман – вигнанець Пилип Орлик, що недавно повернувся з недобитим вiйськом iз походу на Бiлу Церкву».