Орда

Дiва Лебедиця мовчки сидiла на прiчi, прикривши лоно й перса рядниною, i дивилася на Єпiфанiя, нiби з потойбiччя, де все вже вiдоме i немае загадок, i вiд того, що знае все, iй тоскно, бо хотiла б на щось чекати, чогось сподiватися, перед невiдомим тривожитися, боятися, вгадувати невiдоме снами й ворожбою – як усi люди. Та не людина була вона, лише людською гiднiстю, що прийшла до ченця в келiю, щоб вiн пригадав собi цю людську вартiсть i, наближаючись, дотикаючись, втiшаючись, вiдчував повсякчас, що не вартий тiеi гiдностi.

Єпiфанiй вдивлявся в обличчя Лебедицi, намагався пригадати, звiдки знае його: вже десь бачив цi чистi очi – може, то було обличчя скорботноi лярви iз Ставкiв, що втопилася в ополонцi вiд ганьби приближення до скверни Єпiфанiевоi душi, та нi – iншi це очi, iнша це гiднiсть, i вiн враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеiвна, яка того жахливого вечора в Батуринi перемiнила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала – що спитала? Не пам’ятав, тiльки погляд ii, що залишався досi в його душi, впiзнав тепер.

Вона пiдвелася з прiчi й подалася до виходу; Єпiфанiй пiшов за нею, i довго йшли вони, продираючись крiзь густi перелiски, спускалися з круч, лягали у буйнi трави: Єпiфанiй жадав ii безупину, намагаючись забрати вiд неi крихту гiдностi собi, та тiльки жаби довкруж квакали, коли вiн, зморюючись, падав ниць до землi, розумiючи, що нiколи не вгасить своеi жаги з Лебедицею, бо ii гiднiсть породжуе безупинну спрагу пiзнання гiдностi, яку вiн утратив.

Знав Єпiфанiй, що Лебедиця заспокоiть його тiльки тодi, коли повернеться до нього запродана вовкулацi душа.

Вечорами чекав, коли обiзветься вовкулака й настане можливiсть прийти до нього, вiдiбрати свою душу i простелити ii Лебедицi пiд ноги.

І дiждався: одного вечора в байрачнiй задичi почулося моторошне вовче виття. Воно було не тiчним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимоi муки хижака, що скаженiе вiд запаху кровi.

Єпiфанiй, упiзнавши це виття, пiдвiвся з прiчi.

Надто знайоме воно було: лунало в пам’ятi ще вiдтодi, як на глухiвському майданi змусив його цар виголосити анатему Мазепi; iнакше слово прокричав Єпiфанiй, та згубилося воно у зловтiшному ревi вовкулак, i каяття не було прийняте Богом – з новим злочином у душi подався тодi Єпiфанiй вслiд за Мазепою, щоб вчинити ще один, i другий, i безлiч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, i, полишивши Лебедицю в келii, пiшов на поклик.