Орда

Вiд королiвського намету до церкви потяглася похоронна процесiя: попереду повоза з труною, запряженою четвiркою коней, нiс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечцi; позаду повоза йшов вiддiл козакiв з рушницями на раменi, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпiфанiй стояв збоку, промоклий до нитки, i лише одне верзлося йому в головi, що ось так – у негоду, а може, й верем’яноi днини – сотнi рокiв тому ховали на цiй самiй землi римського вигнанця Овiдiя, поезiею якого так милувався украiнський вигнанець Мазепа, i все те – колишне й нинiшне – уже сховалося за горою, дiла тут похованих – теж уже iсторiя, а живi – Пилип Орлик, Андрiй Войнаровський, Карло XII i вiн, Єпiфанiй, – залишаться в незвiстях тут, на чужинi, а в Украiнi вмре по них пам’ять, i нащадки пiдуть без них у свое майбутне з тiею ж книжкою Овiдiя i дивуватимуться з великоi прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тiеi прогалини не помiтять.

Пiсля похорону пiшов Єпiфанiй навмання чужою молдовською землею i, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що нiхто нi про що його не розпитував, то був нiмий i покидав без жалю людей, в яких не знаходив спiвчуття i якi не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Вiн покинув чернечi скити в Агатонi, Барбу, Кирну, Далеуцi, i аж у Нямецькому монастирi старий iгумен Нiколае покликав його до себе i запитав:

– Мазепинець?

Єпiфанiй ствердно кивнув головою.

– З якого города?

– Не знаю…

– З Киева, Полтави, Чернiгова?

– Нi…

– З Батурина?

Довго думав Єпiфанiй, блудив очима, спалахи страху й божевiлля пробивалися червiнню з очей, i зрозумiв мудрий iгумен, що нещасливець не знiс батуринського жаху, i розум його скаламутився – меншиковська рiзня вiдiбрала йому пам’ять.

Багато описав страшних картин iгумен Нiколае, та нiщо не зрушило пiтьми мозку Єпiфанiя, подiбне вiн бачив i в Глуховi i залишився спокiйний: гинуть люди – на те вiйна; нi, вiн нiчого пригадати не може.