Орда

Сераскер Бендер i Буджака Ізмаiл-паша в присутностi кримського хана Девлет-Гiрея 1 серпня 1709 року прочитав фiрман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землi мiж Прутом i морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обiцяний в разi вiйни з невiрними; кошового Костя Гордiенка нагороджували червоною хоругвою з пiвмiсяцем i зiркою, а гетьмановi Мазепi, що лежав хворий у наметi короля в селi Варниця бiля Бендер i чекав своеi видачi москалям за триста тисяч талярiв, подарував султан соболине хутро.

Пiд цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертнiй постелi i чекав на отця Єпiфанiя, улюбленого сповiдника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика i впросив повiдомити Мазепу про свою присутнiсть у гетьманському станi.

Пилип Орлик i полковник Андрiй Войнаровський не вiдходили вiд гетьмана, чекаючи, кому вiн передасть печать i клейноди, тож не покинули намету i тодi, коли увiйшов Єпiфанiй в облаченнi з хрестом, – у кожну мить мiг Мазепа вiддати Боговi душу.

Посмiхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Киево-Могилянськоi академii, що колись у хвилини вiдпочинку й гетьманськоi задуми патетично й витворно читав напам’ять поезii Овiдiя.

– І ти тут… – промовив кволо i здивувався, що сповiдник упав долiлиць i довго плакав, а пiдвiвшись, промовив:

– Прости менi мiй грiх, якого не знаю, потонувши в пучинi непам’ятi! Хай повернуться до мене змисли…

– Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з пiдозрою.

– Пiтьма довкола мене, я нiчого не тямлю…

– Що останне ти запам’ятав?

– Що маю вбити тебе.

– Хто тобi таке наказав?

– Гемон i вовкулака полковник Нiс.

Мазепа звiвся на лiктi i прохрипiв:

– І ти, оскверений змовою зi зрадником i душогубцем, якого ще не знав свiт, насмiлився прийти до мене в мою останню годину?

– Пане гетьмане, прости менi, я в непам’ятi! – застогнав Єпiфанiй, припав до ложа i дiткнувся губами гетьманськоi руки, що безвладно лежала поверх хутра.

У ту мить гетьман сконав.

…Щось зашемрало бiля дверей келii, здригнувся чернець Єпiфанiй, прочинив дверi i впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому вiд iгумена Нiколае хлiбину, горнець вареного бобу i чверть олii.

– Чому сидиш у темрявi? – спитав послушник. – Я ж принiс тобi свiчок.

– Якщо не бачиш полуменi свiчки, отроче, – вiдказав Єпiфанiй, – то це ще не означае, що у свiчцi його немае.