Мальви. Орда (збірник)

Його називали юродивим братом генiя, зневажали, насмiхалися, позбавляли всього того, що належить кожнiй людинi.

А нинi Ібрагiма покохала жiнка. Коронування повернуло йому волю, Тургана – людську гiднiсть. Вона була пахуча й свiжа, як умитий дощем гiацинт, бурхлива, мов гiрський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його – мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осмiяному i так раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Ібрагiм повiрив у це, i до нього повернулася рiвновага – вiн осягнув звичайне щастя.

Забувши про тронну залу, з якоi вчора боявся вийти, про тисячi небезпек, якi щодня чатують на султана, Ібрагiм вийшов з палацу i на повнi груди вдихнув свiже повiтря. Пишний сад простягся схилами вiд Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стрiли кипарисiв виструнчилися над пласкими кронами лiванських кедрiв, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, якi вирядив хтось у чужi краi, – це не обходило Ібрагiма.

Вiн уперше вiдчув повну радiсть волi, захотiлося по-хлоп’ячому стрибнути зi схiдцiв i стежинками помчати повз фонтани аж до моря, скинути iз себе шати i плюснутися у прохолодну воду.

Увагу Ібрагiма привернув оригiнальний фонтан з головатою колоною, вирiзьбленою геометричним арабським узором. З десятка вiчок тихо булькала вода i стiкала вниз по оксамитових водоростях i нiжних листочках папоротi. Навколо фонтана на клумбах цвiли кущики квiтiв, яких нiколи не бачив Ібрагiм.

Вiн нагнувся, обережно дiткнувся до китиць, як учора до султанськоi корони, притулився обличчям до куща кремових троянд, задихаючись вiд нiжного запаху, а з уст сплили слова вiрша, мабуть, свого, власного, народженого захопленням красою свiту:

Чи розлучили тебе з батькiвщиною,

Що ти так плачеш, о соловiю?

Чи ти покинув там свою кохану,

Що ти так плачеш, о соловiю?

Погляд упав на незасаджений деревами зелений схил, i майнула в Ібрагiма думка засадити його фруктовим садом, в якому гiлля вгиналось би вiд помаранчiв, цитрин i криваво-червоних грон кизилу.

Блукав по султанському саду, повертався до стану звичайноi нормальноi людини, якою не був нiколи, в душi пробуджувався мрiйник; залюбувалися молодим султаном нiмi карлики, що тихо ступали за ним на респектнiй вiддалi.

Хто знае, ким могла б стати ця пересiчна людина, якби вийшла за мури саду i не поверталася бiльше сюди нiколи.