Мальви. Орда (збірник)

Вiдступив, бо ще не зустрiчав розумноi жiнки, позадкував, бо ж розумна жiнка може бути й вiдьмою.

– Ти хто така… хто така? – пролепетав.

– Полковничиха я! Жiнка полковника Самiйла, який душив вас димом у Скутарi. Гетьмани гостювали в мене в хатi, державнi ради радили при менi, а ти… ти хочеш, щоб я з тобою, брудним i юродивим, лягла до лiжка? Тьху!

І вiдразу обм’якла. Впала на мiндер i захлипала над сплячою Мальвою. Голос дервiша прозвучав кволо, але погрозливо:

– Кажуть правовiрнi: «Доброму коневi збiльшувати порцiю ячменю, поганому – канчукiв».

– Вiд ячменю я вiдвикла, до канчукiв не звикати, – зiтхнула Марiя, взяла на руки дитину i пiшла, похитуючись, до свого чардаку.[84 - Чардак – балкон, галерея.]

…Прокинулася вранцi з терпким передчуттям бiди. Мураха-баби вже не було в домi, помислила, чи не задумав дервiш чого-небудь поганого. Тяжко пошкодувала за своi вчорашнi слова, бо що з того, що сказала правду в очi? Чей же не переконала його, а собi, певно, нашкодила: Мурах-баба помститься.

Тривога щораз зростала. Виженуть ii геть, то це ще пiвбiди. А що коли пострижуть ii в черницi, замкнуть до келii? Мальву заберуть? Рахiб-хоне[85 - Рахiб-хоне – послушниця дервiшського монастиря.] уже нiколи не вирветься з такiе.

Зварила обiд на кухнi, i тодi, коли дервiшi подалися на обiдню молитву-зухр, Марiя, заховавши пiд кафтан своi i Мальвинi речi, вислизнула з дочкою на вулицю. Не знала, куди йти, але вiрило серце, що мусить нинi зустрiти когось такого, хто дасть пораду. Люди всюди е, не всi ж звiрi.

В завулку бiля Круглоi башти побачила старого чоловiка з довгою, сивою, як у бiблiйного Саваофа, бородою, в бiлiй чалмi i сiрому арабському бурнусi. Вiн не вклякнув на землю, коли муедзини прокричали зухр, а тiльки звiв обличчя до неба, i здалося Марii, що ця людина бачить Бога. Отого Бога, яким торгують усi на свiтi, не знаючи його, того Бога, який е найсправжнiсiнькою правдою, вiчно зневаженою i безсмертною. З нею вiн зараз розмовляе вiч-на-вiч, радиться, питае.

– Допоможи, святий чоловiче, – почув меддах Омар шепiт, i його очi опустилися.

Бiля стiп клячала жiнка з дитиною. – Той, хто вмiе бачити Бога, мусить знати стежку до моеi долi, якоi я не можу вiдшукати.

– Встань, дочко, – мовив Омар. – Я не святий. Я лише встиг довго пожити на землi. Сходив усi мусульманськi краi, звiдав кожне село i мiсто, шукаючи правди не в законах, а в людях. І збагнув одну правду – правду людських страждань. Це едине, що не е фальшивим нинi пiд сонцем.