Мальви. Орда (збірник)

] – що скаже вiн ще, може, це прийшов до них вiщун горя або радостi?

Глянув Омар на зажурених матерiв, сестер i дочок воiнiв, що вiддали або вiддають життя за Високий Порiг[15 - Висока Порта, Високий Порiг – султанський уряд Туреччини.] над Євфратом i Доном, – жаль закроiвся на губах, мовчав старий; повiв очима на проповiдникiв священних воен – зло струснуло ним, i розповiв вiн дервiшам сон пророчий.

– Приснився дивний сон султановi Амурату пiд стiнами Багдада. До лозини нiбито пiдiйшов нiж, щоб зрiзати ii.

А лозина вiдiслала його до iншоi. І ще побачив падишах увi снi шулiк, що iли падаль, виригали i знову iли, i гинули, обжершись нечистю. Покликав Амурат мудреця i спитав його, що означае цей сон.

– Це вiщування на нинiшнiй день, – вiдповiв мудрець. – Лозина, що вiдсилае нiж до своеi подруги, – це ми самi, що не щадимо брата задля своеi користi. А шулiки – то знову ж таки ми, що пожираемо чуже добро, вiдригуемося людським стражданням i робимо й робитимемо те саме, поки здохнемо вiд своеi ненаситностi.

Закричав дервiш:

– Ти шиiт[16 - Шиiт – мусульманська секта, визнана в Іранi й Іраку. В Туреччинi – суннiти.], перс шолудивий! І мудрець той теж був перс-шиiт, хай почорнiе його голова, яку, напевно, стяв великий падишах!

Заверещали дервiшi:

– Хто ти такий? До каiрського пашi вiдвести його!

Навiть не здригнувся аксакал.

– Я Омар-челебi, анатолiець. І цю вiдповiдь султановi дав я.

Затих крик, i шепiт пiшов по юрбi, iм’я Омара зашелестiло на губах вражених монахiв.

О, його – цього мандрiвника, меддаха i хафiза[17 - Хафiз – вчений богослов, що знае Коран напам’ять.], на якого ще не звелася рука жодного можновладця, знали в Стамбулi i Брусi, в Бахчисараi i Кафi.

– Молiться, люди, – мовив меддах. – Привид голоду блукае над степом. Благайте Бога, щоб не справдилися слова пророка про сiм худих корiв, що пожирають сiм ситих, про сiм сухих колоскiв, що пожирають сiм налитих. Просiть милостi в неба…

Вiн звiв руки, прошепотiв молитву i подався в безвiсть розпаленого степу.

Роздiл другий

Зажурилась Украiна, що нiде прожити,

Витоптала орда кiньми маленькii дiти.

Малих потоптала, старих порубала,

А молодих, середульших, у полон забрала.

    Украiнська народна пiсня

Цього пекельно-пекучого лiта господар-татарин вiдпустив Марiю на волю. Два роки тому вiн купив ii з хворою семилiтньою дитиною на ясир-базарi i привiв iх до своеi тiсноi й темноi лiплянки.