Мальви. Орда (збірник)

 – Але як я не куплю, то нiхто не дасть тобi потрiбноi цiни. Що робитимеш iз ним? Цигани рабiв не тримають, жебрати юнака не навчила i сином не назвала.

– Хановi колись продам.

– Хановi? Але ж хан е.

– Такому, що потребуе не скопцiв, а лицарiв.

– Язик заважае тобi в ротi, вiдьмо. Твое щастя, що гнiв не пiдступив до мого серця. Вiддай менi його, я потребую лицарiв.

– Ти не хан, вельможо…

– То вiзьми мою руку i ворожи. Наворожиш менi ханство, тодi вiзьму джигiта задурно, коли ж не наворожиш, голову отут зiтну!

Схилилася до землi стара, та не видно було переляку на ii обличчi.

– Достойнику знакомитий, – мовила, – володар, що грабуе своiх пiдлеглих, – поганий володар. Його боiться народ, але не любить. Такий хан програе битви. А за тобою колись пiде народ. Це кажу я – стара Емiне, якiй уже за вiсiмдесят. Кажу, не дивлячись на руку.

Іслам-Гiрей вийняв з-за пояса торбинку, побрязкав нею i шпурнув циганцi. Вона спритно пiдхопила торбинку, очi ii засвiтилися.

– Це – за лицаря. А за ворожбу?

Глянув суворо калга-султан на циганку, але сягнув за пояса i кинув iй в обличчя жменею золотих дукатiв.

– Завтра приведеш його до мене в Ак-мечеть. – А тодi звернувся до юнака: – Ти хочеш бути моiм воiном, юначе?

– О, так! – спалахнули захватом очi Селiма.

Іслам-Гiрей пришпорив коня i поскакав, минаючи Ашлама-сарай i медресе, до головного ханського палацу.

Зупинився на мосту бiля ворiт. Два мiднi дракони над брамою, що вже сто рокiв перегризали один одному горло, блищали в останнiх променях сонця, нагадуючи тим, хто входить до ханського двору, що саме е гербом Гiреiв, i хай обачним буде кожен: калга чи простий райя.

Залишивши коня бiля ворiт, калга-султан статечно подався до спальних кiмнат хана. Пiшов сходами вгору, минаючи сторожiв-евнухiв, що стояли навшпиньках бiля кожних дверей; дверi ханськоi спальнi вiдчинилися самi – за ними стояли, захованi в бiляодвiрних нiшах, нiмi раби.

Бегадир-хан сидiв на подушцi посеред кiмнати в чалмi iз зеленим дном, у блакитному кафтанi.

Вiн приготувався до прийому калги, однак його обличчя було блiде, аж жовте, i чимось стривожене, Іслам-Гiрей вiдзначив про себе, що, певно, недовго поживе цей анемiчний меланхолiк. Зняв iз голови тюрбана, кинув на долiвку, нагнувся до брата i поцiлував його в полу кафтана. Бегадир кволо кивнув Ісламовi, дозволивши сiсти напроти.

– Оp-капу укрiплено, хане, – доповiв Іслам-Гiрей.