Мальви. Орда (збірник)

] пiдносять меч на призвiдцiв твого горя i будучоi загибелi твоеi, а ти, заслiплений i нерозумний, убиваеш iх – своiх спасителiв.

Чому не бачиш, не розумiеш цього, обманутий османський люде? Ти ж не народився грабiжником, не прийшов на свiт злодiем, якого карати треба. Тебе таким зробили.

Хiба не мiг би ти жити iз сусiдами у згодi й купатися у своiх власних почестях i багатствi? Чому не подаси руку гайдуковi, ускоковi[9 - Ускок – сербський повстанець.], клефтовi[10 - Клефт – грецький повстанець.], поки не пiзно, поки страшна кровопролитна злоба не схрестить вашi мечi тобi на загладу? Де той пророк, який зумiв би крикнути так, щоб ти, оглухлий, почув: «Спам’ятайся, не вбивай сам себе! О народе мiй…»

Зникли за воротами Кафи купцi, яничари, мубашири, подався меддах Омар, високий i величний, до Карантинноi Слободи, де зупинялися паломники, що поверталися з Мекки.

Сонце пекло не по-весняному. Поблякли тополi бiля пiвнiчноi кафськоi стiни, вмирало на пустирях зблякле будяччя, крушилися пiд ногами курай i сухi вiники тамариску, репалася глевка земля, i ледь сльозилися фонтани.

Лише при входi до пiвнiчних ворiт зеленiв розкiшний самотнiй платан, пишався буйною кроною над зубчастим муром i манив у свою тiнь змучену спекою людину.

Цей буйний платан привертав увагу мiсцевих жителiв, паломникiв, невiльникiв, що тяглися журавлиними ключами з ринку на галери турецьких дервiшiв ордену Хаджi Бекташа[11 - Хаджi Бекташа – монах, який заснував у XIV ст. орден дервiшiв-бекташiв.

], що заснували на околицi мiста такiе.[12 - Такiе– дервiшський монастир.]

Певно, не один з перехожих задумувався, ховаючись у тiнi дерева, про вiчнiсть життя; не одного бадьорила безсмертна живучiсть пiвденного богатиря, i чабан, можливо, складав пiсню про мужне дерево, що витримуе суховii, спрагу i безжалiсне палюче сонце.

Зупинився бiля нього меддах Омар, довго придивлявся до зухвалого дерева i гiрко посмiхнувся в задумi. Бо мало хто знав, що цей богатир мертвий, що серцевина висохла i коренi давно перестали тягнути глибинну вологу.

Хто ж мiг знати, що плющ, якому природа присудила повзати по землi, непомiтно всмоктувався в пори дерева, хитро снувався тоненькими жилами по стовбуру до самого верховiття, день у день висмоктував соки, поки вп’явся мацальцями в корiння. А тодi запишався, забуяв, розпустивши листя по чужих гiллях. Та не сiдають на нього нi бджоли, нi метелики, ба навiть сарана не iсть його. Цупкий i ядучий.