Мальви. Орда (збірник)

Горiла тiльки що покладена хата, а ii з Соломiею повели на сирицi до Перекопу.

Чи то щастя – по дорозi захворiла дiвчинка пропасницею, i iх тому не розлучили, а на ринку в Кафi продали за безцiнь безалтинному татариновi.

…Воля. Минали хвилини, i слово це щораз тануло, меншало, втрачало оту несподiвану велич i, врештi, лякало невiдомiстю: а що далi? Куди подiтися? Там, у господаря, вони таки мали шматок хлiба, а зараз хто прогодуе бездомну гяурку? Страшне слово – гяур, яке позбавляе працi, довiр’я, будь-якого права, яке щодня проклинають хатиби[23 - Хатиби – мусульманськi проповiдники.

Та нi, е ж надiя. Марiя добре пам’ятае дорогу до Перекопу. Адже вона вiльна i може повернутися в Украiну, iжу якось роздобуде в дорозi. Випросить у чабанiв, украде… Бог допоможе.

Взяла Мальву за руку i звела на стежку, що виводила поза мури в степ. Побачила, як iз ворiт виходила людина у сiрiй рясi, боса, в плоскодоннiй войлочнiй шапцi на патлатiй головi. Чоловiк iшов iм наперестрiч.

– Зупинися, жiнко, – сказав тихо i владно.

Марiя сахнулася. Вона здогадалася, хто ця людина з чотками в руках i срiбною сергою у вусi. Злякалася не дервiша, а тiеi думки, що колись у надто скрутнi хвилини вповзала в мозок i не давала спати по ночах, настирливо спонукуючи скоритися. Ступила вбiк, затуляючи подолом Мальву, але дервiш замахав руками, заволав:

– Я-агу!

Це незрозумiле слово було схоже на зловiсне заклинання, i Марiя зупинилась.

– Бачать очi моi твое горе, жiнко, i я молюся, щоб Аллах – хай благословенне буде його iм’я – послав тобi добру долю, – сказав дервiш.

– Менi твiй Аллах не пошле доброi долi, – вiдповiла тихо Марiя.

– Якщо Бог зачинить однi дверi, то вiдчинить тисячу, тiльки треба приходити до нього з вiрою i покорою. Я дервiш, жiнко, мюрид[24 - Мюрид – послушник.] ордену найрозумнiшого шейха з усiх шейхiв – Хаджi Бекташа. Пергамент, на якому списаний наш родовiд – шередже, – найдовший серед шередже всiх орденiв, але вiн коротший, нiж дорога до невiльничого ринку.

– Я стала вiльною сьогоднi! – рiзко вiдказала Марiя. – І не хочу йти знову в неволю – твою, твого шейха i твого бога.

– Немае, дочко, вiльних людей на цiй землi, – дервiш прискулено дивився на Марiю, перебираючи чотки в руках. – Ти була рабинею в хазяiна i тяжко працювала, але нiхто не корив тебе за те, що ти християнка – бо невiльники всi християни, нема рабiв-мусульман.