Країна ірредента

Мужi говорили про потребу подальшоi боротьби, начебто iм замало було походiв, кровi i смертей, – вiйна для них ще не закiнчилася, про що свiдчили iхнi вiйськовi мундири без вiдзнак; в Ольги складалося враження, що цi воiни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на iм’я, а за званням, найстатечнiший серед них був Коновалець, до якого зверталися не iнакше як «пане Полковнику».

Ольга не вiдводила очей вiд Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловiк з вусиками, такий звичайний, чемний i небалакучий, зумiв створити ударний Корпус Сiчовикiв, котрi прогнали з Киева гетьмана Скоропадського, двiчi завойовували столицю Украiни й уцiлiлi вирвалися з табору iнтернованих, – хiба ж йому не досить боiв, i що за сила нуртуе в ньому, що вiн не вгамовуеться i створюе нову вiйськову органiзацiю, невже вiйнi нiколи не буде кiнця; а хто його пiдтримуватиме на дусi в пiдпiльних небезпеках, у мандрiвках свiтами – без пристанiвку, без родинного затишку?.

«Пане Полковнику, ви з’явилися серед нашого народу в час глухоi апатii, коли найпопулярнiшою стала жалiбна пiсня «Ой та зажурились Стрiльцi Сiчовii, як Збруч-рiчку проходили», i, немов Єгошуа, розтоплюете звуками новоi сурми ерихонськi мури новоi неволi… Хвала вам за це, ми пiдемо за вами у вогонь i воду, але ж не заводьте нас у глухе пiдпiлля, дайте команду до вимаршу на передню лiнiю! Чуете, пане Полковнику, час не чекае – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашоi неволi!»

Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скiльки в нього витримки, а Степан не знае мiри – цей вiдважний вояк повинен стояти пiд командою розважного зверхника… Полковник вiдвiв погляд вiд розпаленого бунтiвною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академiчноi гiмназii Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших бiля вiкна.