Край битого шляху

Це здивувало й насторожило Кузьмiнського. Але Костельнiцький був досить привiтним i нi про що не розпитував. Все ж Кузьмiнський бiльше не заходив до «Роми». Проте коменданта, як виявилося, можна було часто зустрiти й на вулицi. І нiколи вiн не проходив мимо, щоб не заговорити хоч би про погоду.

Якось весняноi недiлi Кузьмiнський вiдпочивав у скверику напроти пошти. Бiля нього на лавочцi сидiли хлопцi, Владек та Антiн, i умовляли батька пiти в кiно. Кузьмiнському не хотiлося. Втомлений канцелярiею за цiлий тиждень, вiн волiв радше подихати свiжим повiтрям, пропахлим молодою зеленню.

Та незабаром пошкодував, що не послухався хлопцiв. Алеею просто до них наближався Костельнiцький. Вiн привiтно посмiхнувся i м’яко зупинив Кузьмiнського, що наважився було пiдвестися з поклоном йому назустрiч. Владек похапливо звiльнив комендантовi мiсце. Антiн лишився сидiти.

– Шляхетнiсть не виховуеться, вона родиться разом з людиною, – сказав Костельнiцький, ласкаво поплескуючи Владека по плечу. Антiн вловив погордливий погляд полiцая i побагровiв вiд образи.

– Я йду за квитками! – писнув вiн i побiг алеею.

– Вам, певно, не вдалося вiдшлiфувати приймака, правда?

Кузьмiнський дуже здивувався, що комендант так добре знае склад його сiм’i, i не мiг нiчого вiдповiсти на реплiку.

– Звiдки вiн у вас взявся? Може, це син когось iз тих, з якими вам доводилося подорожувати до Мiшкольца?

Кузьмiнський зблiд. Не вiд страху, – арештований вiн був австрiйською владою, – а вiд подиву: чому полiцiя ним так цiкавиться?

– Нi… це приблудна дитина…

– А ким за нацiональнiстю вважае себе ваш названий син?

– Антось, бачите, хрещений у церквi, i я зараз не можу вимагати, щоб вiн вважав себе римо-католиком.

Притому я не накидаю йому своiх думок.

– А все-таки?

– В хатi говорить по-польськи, а книжки читае всякi.

– І Шевченка?

– Правду сказати, не знаю.

– А треба, щоб ви знали. За його виховання вiдповiдаете ви перед державою.

Костельнiцький раптом змiнив тему розмови. Заговорив до Владека.

Спитав його, як вчиться, похвалив за добрi оцiнки. Пильно дивився, як на це реагуе хлопчина. Йому, видимо, сподобалось, що Владекове самолюбство тiшить похвала.

– А ким би ти хотiв бути?

– Учителем гiмназii! – випалив Владек.

– І тiльки? А мiнiстром не мрiеш стати?

Старий Кузьмiнський незадоволено чмихнув.

– Пробачте, пане комендант, але я нiколи не забиваю дiтям голови кар’еризмом. У нашому станi потрiбно виховувати в дiтей мрii про трудове життя.