Край битого шляху

– Ви не хворi, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввiчливо-боязкий голос Мацiйовоi.

– Нi, я здоровий.

Пiтьма злодiем крадеться в хату i давить. Розповзаеться по пiдлозi, лиликом трiпотить у кутку за етажеркою.

Антiн не включае свiтла, хоч воно йому таке потрiбне. Вiн ще трохи полежить на лiжку i встане, щоб працювати. Навiть лiчить хвилини, хоч знае, що сьогоднi за роботу не вiзьметься.

«Треба чи не треба?»

У плiснявому кутi бiля вiкна – шафа й етажерка, повнi книжок.

Чотири давно не бiленi похмурi стiни, запилючене вiкно, бiльмом звернене на захаращене смiттям квадратне подвiр’я, запах брудноi бiлизни з пральнi, що навпроти, – це весь його комфорт.

Але донинi все було байдужим. А зараз, хоч i темно, Антiн бачить, i злiсть – неясна i пекуча – всякла в свiдомiсть, як сiль у рану, i тому вiн не хоче свiтити.

А в темрявi ще важче.

«Жертва науки, аскет, монах», – глузуе iз себе, ятрить болюче мiсце, як дуплавий зуб, але вiд цього не легшае.

Антiн сьогоднi глибоко вiдчув свою самотнiсть. Що з того, що вiн горить, думае, добиваеться знань, вiдмовляючи собi у всьому? Що з того, що останнi грошi витратив у Сiлезii? Грошi… Не тiльки грошi, щастя свое втратив, що само просилося йому до рук. Тепер вiн напише дисертацiю, але та, яка розiгнала б оцю пiтьму, зiгрiла, зрозумiла, допомогла, стоiть бiля Владека й шепоче до нього.

Зi всiх, кого знав Антiн у життi, з усiх, хто, як мати, мiг бажати йому добра, з усiх, хто любив його, вiн мiг би назвати одну людину – Мацiйову. Вона кривиться, коли Антiн називае ii добродiйкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то вiн вiддае його повнiстю iй.

Тихо ступае вона за стiною, стара, згорблена, покликана на свiт хiба що для мiтли та для вiдкривання брами запiзнiлим з гулянки паничам. Ходить i зiтхае. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Бiльше нiчого вона не може зробити, але це зiтхання наче полегшило його бiль, коли вiн повернувся вiд професора, втiк вiд двох силуетiв, випадково побачених у садку.