Край битого шляху

– А те, що Польща мае союзником нового Наполеона. Далi самi думайте.

– Не хочу думати. Є для цього мiнiстерство закордонних справ. Зрештою, i Наполеон скрутив собi в’язи, – махнув рукою Владек.

– Гiтлер в’язи не скрутить, будьте певнi. Вiн ще так сколихне свiтом, що й таких устриць, як ви, пiдхопить вихром. Вашi iнтернацiональнi примхи швидко вивiтряться, повiрте менi! – Костельнiцький почервонiв. – Скажу вам одверто: я ненавиджу тих, хто вас виховав.

Коли Костельнiцький виголошував полiтичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своеi кiмнати.

– Я нiкого не змушую поважати моiх батькiв! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самi заслуговують на пошану без нiчиеi протекцii.

– Ви, бачу, амбiтний, – комiсар полiцii примружив очi, – за це хвалю, тiльки… тiльки от що. – Вiн знову заступив Владековi дорогу до кiмнати. – Дiти часто йдуть i мусять iти iншою дорогою, як iхнi батьки, тим бiльше ви.

– Не розумiю пана.

– Польща йде новими шляхами до своеi могутностi, а хто не увiллеться в це русло, того викинуть i розтопчуть, як хруща.

– Це мене не стосуеться.

– Це вас стосуеться, добродiю. Я, слава Богу, знаю вас не перший рiк. Вас навчили любити ближнiх. А це тепер не в модi. Сильний перемагае. А сильнi ми – польська нацiя. І сильнi люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята i волочить за собою ворога в наш табiр. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Вiдiрвiть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде вiдрубати, хоч би й з кистю.

Владек пильно вдивлявся в очi господаря. Починав розумiти. Ворожiсть полiцая до Антона збiглася з його власною, тiльки що зародженою.

– За що ви ненавидите Антося?

– Не так його, як батька вашого, що вигрiв гадюку за пазухою.

– Це, мабуть, ваше безпiдставне упередження. Антось – гадюка?

– Ви не переконалися в цьому при зустрiчi з ним у залi Копернiка на нелегальному засiданнi «Студентськоi громади?»

Владек здригнувся.

– Вам це вiдомо?

– Нам усе вiдомо.

Владек вiдхилив руку Костельнiцького, сперту на одвiрок, i зайшов до кiмнати.

– Вам лист iз дому, – кинув йому навздогiн Костельнiцький, доторкнувшись пальцями до вусикiв.

Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.

Писав батько. Просив негайно приiхати – мати захворiла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотiлося. До того ж це знову батькова вигадка.