Край битого шляху

Зав’язував до накрохмаленого комiрця модну краватку, чистив водою засмальцьованi рукави вихiдноi блузи, причiсував перед дзеркалом непокiрного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стiнному календарi, знайшов сьогоднiшне число – дату закiнчення унiверситету. Антiн вийняв червоний олiвець, пiдкреслив дату i враз згадав: сьогоднi йому двадцять сiм рокiв! А вiн забув про свiй день народження!

«Двадцять сiм лiт… – мiркував. – І мало, i багато. Багато, коли подумати, що нiчого корисного досi не зробив, а мало, бо що цi роки проти довгого людського життя».

Дивився на свое зображення в дзеркалi й говорив до невисокого густобрового юнака:

– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тiльки це вбрання…

За п’ять лiт не мiг заробити на порядний одяг. Але сьогоднi все це здавалося такою дрiбницею…

Хтось постукав у дверi.

– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: нi театр, нi кiно, а тiльки кнайпа. «Жорж».

Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1 - Назви колишнiх львiвських ресторанiв.] Зрештою, я згодний хоч до дiдька на вечерю. Ти розумiеш, у нас сьогоднi кiнець! Кiнець, що стае початком. Дiалектика! A-а, ти ж не цiкавишся фiлософiею. Та це дурниця. Сьогоднi й фiлософ збожеволiв би, побачивши, що всякi дурнi стають фiлософами.[2 - Фiлософом називався той, хто закiнчив фiлософський факультет.] Ну, чого так дивишся?

– Чекаю, коли перестанеш торохтiти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогоднi до себе на вечерю.

Зрозумiв?

– Оце i все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дiдька було б веселiше! Старий дивак навiть такого дня у товариствi за столом доводитиме рацiональнiсть порiвняльного методу в мовознавствi. Це ж нудота! Чекай, чекай, а коли вiн устиг тебе запросити?

Антiн незадоволено глянув на товариша. Що це вiн вигадуе? Хотiв категорично вiдмовитись, але вiд самого добродушного Владекового вигляду хмарка незадоволення сповзла з обличчя Антона. Перед ним стояв високий вродливий юнак.

Хвилясте русяве волосся, голубi очi, рiвний нiс i ямочка на пiдборiддi надавали хлопцевi майже жiночоi краси.

Антiн вдивлявся в нього i приходив до думки, що сердитись на Владека не можна. А сердився. Вже з якого часу не мiг зрозумiти його. І, мабуть, даремно. Владек хороший. Дуже хороший. У Антоновому серцi хлюпнула теплом та давня приязнь до товариша, що останнiм часом почала було пригасати.

Владек трохи зам’явся, вiдповiдаючи.