Черлене вино

– Дорогу! Дорогу!

З навстiж вiдчиненоi брами в супроводi ратникiв стрiмливо вийшов сивовусий лицар у шоломi, увiнчанiм страусовим пiр’ям, у панцирi, покритому наопаш кубраком з лосиноi сирицi, з широким мечем при боцi.

Вiн iшов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивнi викрики та просьби купцiв.

– Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приемна! – заскиглили калiки, i лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке мiсиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгiдного скиглiння, донеслося вiд юрби, де стояли скоморохи:

– Слава Свидригайловi! Слава князевi руському i литовському!

Свидригайло зупинився, м’язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душi князя скипiла прихована лють, проте роблена усмiшка розпогодила його вид, вiн круто повернув управо, пiдiйшов до гурту.

– Хто есьте, що хвалу менi воздаете? – спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сiряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших рiзнобарвних каптанах.

– Вшелякi, князю, суть тут, – за всiх вiдказав мiзерний чоловiк в оксамитовiй ярмулцi, з-пiд якоi спадало рiдке волосся на комiр сiрого сукмана. – Вольнi й невольнi, кметi й каланники, тягловi люди й ремiсники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаеш, княже? Чи, мо’, воiнiв потребуеш?

Свидригайло кинув гострий погляд на чоловiка, зустрiвся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з-пiд кошлатих брiв, i вiдказав:

– Потребую.

– А за що, княже? – спитав чоловiк. – Знаемо, що мiщанин воюе за магдебурiю, шляхтич – за шляхетську хартiю, землянин – за двiр, жолдак – за жолд. За що воюватиме тяглий смерд – за калан?[5 - Калан – удар нагайкою (тюрк.).] Зварич[6 - Зварич – солевар.] – за прасолку? Данник – за подимне й рогове?

– Я ж iх i не кличу, любомудре. Та й з чим вони пiдуть на рать?

– А ти поклич. Хiба не чуеш – хвалу тобi викрикують, надiю мають на тебе.

Опустив голову князь – думав хвилину, потiм глянув спiдлоба на худорлявого чоловiка з мудрими очима i спитав:

– А що есть отчизна?

– Нинi вона для людей те, що я вже сказав. А для жебракiв – дерев’яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вiтчизною для них стала земля, на якiй живуть!

– А тодi набирати менi ратоборцiв з отих? – показав Свидригайло на калiк.