Черлене вино

За сатанинськi же, якi блуд сiють i честь дияволу вiддають, окремо i подвiйно дати мусиш, – пiдспiвував екзактор у тон домiнiканцевi, що стояв поруч i теж чекав на мзду.

– Вороння погане, на смалене прилетiли! Та пропадiть ви пропадом! – почувся розгнiваний дiвочий голос.

Та сама красуня, якiй спiвали скоморохи за небеснi очi й усмiх малиновий, розстебнула бiлий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висiв через шию на червонiй волiчцi, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторовi, i подив пiшов по народу: мусила ж ця дiвчина бути багачкою, коли так щедро вiддала монету, за яку в купецькiй ятцi могла собi купити аж десять пар найкращих сап’янцiв.

– Не треба нам милостинi, крале, – побагровiв гусляр i сягнув у кишеню кафтана. – Забери, дiвчино, своi грошi в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають i гостець свiй, i паршу, i язви мальованi напоказ у мороз виставили. Ми чесна братiя…

– Лицарська вдача в тебе, гусляре, – вiдказала дiвчина, – але ж не милостиня це, а плата за твою пiсню.

– Спасибi, дiвонько… Тодi скажи, а ми ще заграемо тобi веселоi, звiдки ти i хто така?

– Орися я, мовила вже, а батько мiй – Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, – дiвчина якусь мить невiдривно дивилася на парубка, а потiм зникла в натовпi.

Майдан вирував. Купцi заспокоiлись – побрiшники цього разу не шнирили помiж ятками – i далi провадили гендель; натовп, що зiбрався на видовище, танув – скоморохи бiльше не грали.

Ватажок-гусляр, забувши про побратимiв, блукав очима по метушливiй юрбi, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по бiлому кожушку; зiр його потьмянiв, коли побачив, як дiвчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

– Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… – проказав, гiрко посмiхнувшись. – Вкуси собi палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ех, братiе, братiе, порвалось на менi шматiе, як не ймете вiри, подивiться на дiри! – Вiн задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохiв.

– Агов, вую, – похопився Арсен, побачивши неподалiк сухорлявого чоловiка зi шпакуватою короткою бородою i в оксамитовiй ярмулцi, що був схожий на пiлiгрима або дидаскала.