Черлене вино

Пiшки дiйшов до Кракова, звiдти – то як купчин, то як ремiсник – до Вроцлава i Магдебурга, набирався знань у цехових та гiльдiйських школах. Нарештi прибився до Праги. Дiзнавшись, що тут iснуе alma mater, в якiй вчаться юнаки з усiеi Європи, з боязню постукав у дверi Карлового унiверситету. Ректором був тодi Ян Гус.

Осташко слухав лекцii в Іеронiма Празького, проповiдi Гуса у Вiфлiемськiй каплицi. Отримав звання магiстра вiльних мистецтв у той рiк, коли в Констанцi палало вогнище. Потiм разом з празькими гуситами сидiв ув’язнений у мiськiй ратушi.

1420 року серед тисячi пражан зустрiчав переможця над хрестоносцями – слiпого Яна Жижку, який одне око втратив пiд Грюнвальдом, а друге в битвi з нiмецькими лицарями на Вiтковiй горi. Тодi пiшов Осташко за скорописця до загону Зигмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вiтовтом. Звiдки мiг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патрицiям? Тож коли таборити вигнали Зигмунта з Чехii, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.

Нiкого з рiдних не застав на Пiдзамчi – роком ранiше мор спустошив Львiв, а з халупи й слiду не залишилося. Тож пiшов Волинським шляхом навмання i на другу нiч зупинився в Олеську.

…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташковi, за кiнними та й пiшими теж. Кволiсть в’ялила його все бiльше й бiльше, вiн вряди-годи приставав i вдивлявся у сиву iмлу, чи не виднiе де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над бiлим рiвним полем лише кружляло гайвороння i вiтер свистiв у гiллi тополь i в сухому стеблиннi, що стирчало над шкiрою снiгу.

– Чорне гайвороння на Русь, – простогнав. – Де наш Жижка?

І, наче у вiдповiдь, зателенькали позаду дзвiночки. Вiн оглянувся i зупинився. З синього туману вихопилися запряженi парою гнiдих коней залубнi. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помiтив його чоловiк, що сидiв у санях, закутаний бараницею. Вiн гукнув до вiзника:

– Стiй, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.

– Таж вiн, – вiдказав вiзник, зупиняючи коней. – Я його зразу впiзнав, але ж не пiдбирати вашiй милостi по дорозi всiляку голоту.

– Голота голотою, а грамотiй у нас один, – мовив Івашко i помахав Осташковi рукою.

Осташка в Олеську знали всi. Вiн появився кiлька рокiв тому, а звiдки – городяни не вiдали та й не цiкавилися: багато ж люду – торгового, ратного, жебручого – мандрувало битим шляхом, що пролiг з Угрiв на Волинь.