Черлене вино

Вiн сказав свое слово i жде.

Посерединi залу в м’якому фотелi – король Ягайло. Червонолиций, довгоносий, у киреi з бобровим комiром. У руцi булава iз сталевих листiв. З лисуватоi голови спадають на потилицю сивi завитки, тонкi уста стиснутi. З правого боку бiля нього стоiть молодий, сорокалiтнiй кракiвський епископ – некоронований король Польщi. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокi кути губ. Усi знають, що за Ягайла говоритиме його alter ego[12 - Друге «я» (латин.).] – Збiгнев Олесницький, який колись урятував королевi життя пiд Грюнвальдом.

Сигiзмунд жде Ягайлового слова. Йому потрiбнi полки польського короля. Йому потрiбно вiддiлити Вiтовта вiд Ягайла литовською короною, щоб вони разом не вiдiбрали в нього Прагу.

Вiтовт прагне корони вiдтодi, як йому напророкував ii трефнiс Генне. Бо ж чи не блюзнiрством видаеться зверхнiсть простакуватого польського короля над витонченим дипломатом i знавцем вшеляких мов та письмен – великим князем Литви? І чи прийме Вiтовтовi костi литовська земля, якщо пiсля його смертi посяде Вiльно син Ягайла – за кондицiею Городельськоi унii 1413 року?

Ягайло останнiм часом нiчого сам не вирiшуе – вiн здався на розум Олесницького.

Монархи мовчать.

– Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польськi, ноги iспанськi, – заторохтiв блазень, припадаючи до колiн Вiтовта, вiн спонукае володарiв до розмови.

Заговорив Вiтовт.

– Ми, Ягайле, порадились з нашими вiрними панами радою, i постанова наша така: я прийму корону вiд ревного католика iмператора Сигiзмунда, аби Литовське велике князiвство умiцнити i в спадок нащадкам передати королiвство – силою i просторами рiвне королiвству Польському.

Двi корони не ослаблять, а змiцнять нашу унiю.

– Двi корони, навiщо двi корони? – пролебедiв Ягайло. – Я вiддам тобi свою i впущу тебе на Вавель… Навiщо нам друга корона? – король безпорадно повернув голову до Олесницького.

– Панове, – погляд кракiвського епископа вп’явся у пожовкле обличчя Вiтовта, – чи не зволите послухати притчу, яка сплила менi на думку, коли великий князь Литви згадав про двi корони… Було це в Данii чи у Свеiв.

Якийсь лицар закохався у королеву, за що його ослiпили розпеченим мечем. Прийшов вiн до архiепископа просити зцiлення. Той сказав: «Побудуй три монастирi i сiм костелiв». У великому стараннi лицар збудував тридцять монастирiв i сiмдесят костелiв, проте залишився далi темним. Нещасний лицар почав дорiкати архiепископовi, що той його обманув.