Хресна проща

В заплату за це признання скотились з ii очей двi сльозини й ледь чутний шепiт прошелестiв на ii губах:

– А я тебе – любила…

– Любила?! – аж скрикнув Аркадiй. – Любила?

Лiда промовчала. Не смiла сказати, що вчора на шлюбному ложi вiн розтоптав ii любов, що досi вони марно змагалися, хто переможе, – стали переможенi обое… Й спало Лiдi на думку, що вони обое однойменнi з персонажами Корнiйчуковоi п'еси…

– А ми не тiльки познайомилися на репетицii «Платона Кречета», а й вийшли з того фальшивого твору – й самi фальшивi… Корнiйчукова Лiда закохалася в Платона, який процигикав на скрипцi якусь там мелодiю, а я – в гiтариста.

Ця вистава, певне, десь iде на сценi, й ми там iснуемо, але в життi нас немае, ми видумали самi себе…

Вiд цих слiв згас Аркадiй. Вiн дивився в стелю, й Лiда, побачивши непiдробну муку на його обличчi, зрозумiла, що не встане з лiжка й не пiде вiд нього назавжди: а може, та знiвечена любов ще оживе, щоб здолати його парубоцьку безпутнiсть… Й надавши своiй мовi несподiваноi м'якостi, сказала:

– А я й не чула нiколи, як ти граеш на гiтарi…

Аркадiй довго мовчав i проказав нарештi сам до себе:

– Завжди найпопулярнiшi вуличнi музиканти… А може, це мое покликання?

Й стало чомусь тривожно Лiдi вiд цих слiв…

IX

Сонце стрiмко котилося до захiдного горизонту i враз зупинилося над сизим озером туману, нiби збоялося зануритися в його прохолодну густину й згаснути в нiй; краечком диска обережно дiткнулося до вечiрнього пруга, не наважуючись перетяти його, бо за ним уже чатувала нiчна безодня, наготовлена поглинути небесне свiтило й остудити зiгрiтий останнiм ласкавим теплом свiт.

Однак довго затриматись на краю сталевого небозводу вже не мало сил й коли нарештi пiрнуло у глибоке плесо – вiддало небовi рештки свого сяйва, що розтеклося помаранчевою биндою по кромцi туманноi гладiнi, вiддiляючи ii вiд змерхлоi небесноi банi.

Та свiтляна смуга ще довго пломенiла, я нiчого урочiшого досi не бачив, й менi жаль було останнi митi осiннього дня затьмарювати найприкрiшим спогадом про катастрофу, що впала на зграйку романтикiв, котрi посмiли видiлитися iз суспiльноi каламутi як незалежнi особистостi, не зваживши своiх сил.

А подався я в думках за доморосами, що розбрелися по свiту, наздоганяючи кожного з них на iхнiх стежках, i не всiх зумiв наздогнати, уздрiти в обличчя, почути iхню мову й дiзнатися, хто i як спонатужився уцiлiти в жорстокiй життевiй круговертi.