Хресна проща

Чей стоiмо на стацii хресноi дороги, де упали ченцi й отець Миколай Конрад, й ми маемо пiти тiею дорогою до самого кiнця, хай би якою довгою вона була, й нагадати людям про всi жертвоприношення, якi вiдбулися на нiй, а тих стацiй безлiч на нашiй землi, немов ран на тiлi Христа, тож мусимо написати, розмножити й передати людям лiтопис жертв, бо без пам'ятi про них перестанемо бути нацiею…

– Якби менше пафосу, Ігоре… – пискнула Лiда.

– Помовч, Сороко, – прозвучав у темрявi голос Доленка. – Є в життi хвилини, якi вимагають пафосу…

Я продовжував:

– І хай ятриться болем пам'ять про упадок останньоi фортецi Галицькоi держави – Одеського замку в нерiвнiй боротьбi з вiйськом польського короля Ягайла, хай спалахне вогник надiй, засвiчений у школах львiвського ремiсничого братства, хай заболить нас чорнота рiллi на мiсцi зруйнованоi Сiчi i зжахне соловецька яма, у якiй чверть столiття мучився останнiй кошовий…

– Й нехай дими Батурина проiдять нашi закислi байдужiстю очi усвiдомленням нечуваноi зради полковника Носа, який провiв таемним ходом московську орду в саме серце гетьманськоi столицi, – перейняв мiй монолог Антон Доленко, – й покличмо на нашу хресну дорогу старчика Сковороду, розумом якого захоплювалися французькi енциклопедисти…

– І хай вiдiб'ються на нiй, – вклинився у нашу молитву Мирон, – слiди Шевченкових мук i Франковоi науки, i хай нестерпно заболить нас жертва святого мученика отця Миколая Конрада й подвиги героiв-упiвцiв, якi гинули за Украiну в пiдземних схронах…

– Мусимо створити цей лiтопис для священноi i злоi пам'ятi й тiльки тодi зможемо сказати: «Ми витримали всi страждання на хреснiй прощi й заслуговуемо на воскресiння!» – завершив я присягу…

Чи насправдi ми тодi присягали, не знаю.

Можливо, це нинiшня моя уява, та я впевнений: саме тодi зродилась в мене постанова написати великий iсторичний роман у багатьох книгах пiд назвою «Хресна проща».

Й Антон Доленко сказав тодi, я це добре пам'ятаю:

– Хто б не написав цей лiтопис – ти чи я, чи всi ми разом – все одно вiн не прорветься до людей крiзь цензурнi заборола.

Треба перехитрити ворога, як це робили схiднi поети: спочатку писали фальшивi присвяти ханам i беям, а потiм додавали до них своi шедеври, яких повелителi, запамороченi похвалами i вiд того п'янi, – не читали.

Лiда пiдiйшла до сповiдального каменя, на пiщанiй стiнi захиталася ii тiнь, нiбито душа вiддiлилася вiд тiла, й заговорила:

– Не можна бавитися у пiджмурки з правдою, Антоне.