Хресна проща

Мирон запримiтив i цей неспокiй товариша: а може, вiн не хоче, щоб нинi прийшли дiвчата, й поквапливо заспокоiв: «Дiвчат не кликав, розмова буде надто серйозна, а Лiда iз своiми радикальними заувагами й Ореста з перечуленими охами та ахами будуть нам заважати… Ти вже, напевне, чув, що сталося в Угорщинi?»

Аркадiй не зреагував на Мироновi слова: заспокоений, що не прийде Ореста, все ж не мiг позбутися тiеi гiркоти, якоi зазнав вiд ii iстеричних крикiв, – i як мав би вiн поводитись у ii присутностi, коли б вона прийшла…

…Ореста навiть не оглянулася за Ігорем, який подався вниз Личакiвською, знищений ii жорстокою вiдмовою: «Я жду його, але то будеш не ти!»; той, якого ждала, проходжувався бiля ii пiд'iзду й нервово поглядав на годинника; вона пiдбiгла до нього, тоненька, мов снiпок льону, й припала до його грудей, потiм взяла Аркадiя за руку й повела схiдками вгору до своеi квартири; ключ не слухався, виповзав з ii тремтячих пальцiв, Аркадiй забрав вiд неi ключа, вiдчинив дверi, пропустив поперед себе дiвчину, i знову скреготнув ключ у замку; хлопець почував себе тут повноправним господарем, i Ореста пiдкорилася його владi; вiн узяв ii на руки, вона судомно оповила його шию, пригорнулася, наче боялася, що вiн ii не втримае, й обпiкала його уста поцiлунками; Ореста була така тендiтна й крихiтна – аж дивно стало хлопцевi: як вона не боiться того, що зараз станеться, й чому так цього прагне, адже ще не знае, який то шал спопелить ii на мить, i тiеi спустошливоi марноти, яка настане опiсля, теж не знае; Ореста здавалася Аркадiевi нереальною – нiби його власною видумкою, власним малюнком, аквареллю, тихим романсом пiд звук гiтари; реальною була тiльки золота коса, що звисала вниз, вiдтягуючи назад голiвку прекрасноi ляльки: очi мала заплющенi, болiсно стиснутi в очiкуваннi незнайомоi розкошi – i нараз Орести не стало, був лише вiн i його сила, а ще ii стогiн – вiд болю чи з утiхи вiд того, що пiзнала; в тiй неусвiдомленостi вона заснула – голiсiньке дитя, яке не встигло збагнути, що з нею трапилося; вiн дивився на неi i бачив, як увi снi закроюеться на ii обличчi образ заподiяноi iй кривди, на устах застигла гримаса плачу, й Аркадiевi на мить стало жаль цього маленького використаного тiла з дитячими стегнами, пiд якими червонiла скупа пляма, маленькi груди стирчали, мов недоспiлi грушi, i йому згадалося розкiшне тiло артистки Шерстяковоi та ii невгамовна ненаситнiсть; Ореста прокинулася й заплакала, а вiн утiшав ii: «Не плач, дурненька, написана книжка м