Хресна проща

Йому враз забракло того духовного набутку, яким вiн виповнив себе, закохавшись в Оресту, тепер на тому мiсцi зяяла порожнеча, й за цю душевну катастрофу Ігор не винуватив дiвчини, яка мала повне право на власний вибiр, – картав себе самого, що не зумiв викувати в собi чоловiчого гарту, який впокорив би обраницю; чого менi бракне, мучив себе гiркотою всю нiч, чим я маю надолужити свою безвартiснiсть, щоб стати переможцем?

А коли розвиднилося, Ігор тихо вибрався з дому, подався стежкою до Страдча й ненароком вийшов на запущену хресну дорогу, що ii колись проклали ченцi, й пiшов уперед, зупиняючись на кожнiй стацii прощi, щоб бiля поламаних, звалених хрестiв iз зображеннями Ісусових страстей вiднайти для себе взiрець терпiння, який перемiг би його бiль, що здавався пекучiшим вiд мук Господнiх.

Хресна дорога, в'ючись довкола Страдчiвськоi гори, минала печерний отвiр, неподалiк якого лежав замшiлий хрест, а з нього стирчали iржавi цвяхи, котрими, певне, було прибите розп'яття, – чий образ вирiзнявся колись на ньому: Ісуса чи iншого страдника, адже цiею дорогою пройшли, несучи своi хрести, многi мученики, i першими були ченцi, задушенi татарським димом, а скiльки iх упало впродовж вiкiв, i останнiм був отець-професор Миколай Конрад, замучений новiтнiми ординцями у сорок першому, й могили його немае…

Й тут осiнила Ігоря думка: вiн напише колись твiр про цього стражденця… Душевний бiль нiби ненароком спровадив його на шлях вiдвiчних людських страждань, i тiльки ними зможе Ігор заповнити порожнечу, що ii випекла в душi власна кривда…

Так було завше.

Вражений втратою коханоi Беатрiче, створив свою безсмертну хресну прошу великий Данте, i Петрарка не написав би жодного сонета, якби не Лаура, й Мiцкевич, можливо, не вистраждав би свого «Пана Тадеуша», коли б йому не завдала душевних мук примхлива Марисенька…

Я йшов старою хресною дорогою, знаходив слiди стражденних стацiй, а поруч зi мною, немов зiткана iз серпанку, iшла тiнь дiвчини, яка назвала мене своiм другом, вона не вiдставала, i я вiв з нею мовчазну розмову…

Й дивно менi було, що тепер, коли мою душу випiкав нестерпний бiль нероздiленого кохання, я не прагнув у мiражнiй тiнi впiзнавати Оресту.

А серпанок ткався густо й вiдбивав риси дiвчини – була це Лiда, i я нiкого не хотiв бачити, крiм неi…

– Лiдо, ти чуеш мене? – звернувся Ігор до мiражноi тiнi дiвчини, що пливла за ним. – Послухай, що я в цю хвилину подумав: я напишу твiр про жертви нашого люду на хреснiй прощi.