Хресна проща

І все те – ii слiпуча врода, схожiсть з лялькою й те, що вона – жива – йде попереду мене Пiсковою вузьким тротуаром i що я цiлував ii, i що зараз, хай-но тiльки вляжеться хвилювання, признаюся iй у коханнi, – здалося менi нереальним, чей до такоi краси не можна дотикатися не то руками, а й грiшними помислами, та все-таки вона земна й призначена для кохання, для пестощiв, для материнства; менi важко було навiть припустити, що я хочу нею заволодiти, а ще страшнiше – уявляти, що хтось iнший, а не я, жорстоко, грубо i владно розхлюпае цей келих хмiльного дiвочого вина…

Ореста, видно, вiдчула мiй погляд, можливо, вона вже й вiдчитала тайнопис моiх молитовних i грiшних думок, й коли ми наблизилися до Личакiвського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й менi здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова i, немов розсерджена, рiзко звернула з вулицi Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонноi форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню бiлi костi – може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав вiд неi розпитувань, що ж це робиться, однак ii обличчя являло тiльки нехiть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:

– Ти хотiв щось менi сказати?

– Так, але не тут, – вiдказав я майже з гнiвом, й вона здивувалася з тону моеi мови.

– А чому не тут?

– Цвинтар – то розлука, Оресто.

– А менi байдуже.

– Але менi не однаково… Тим бiльше, коли тут таке дiеться.

– А чому розривають цi гроби?

– Це нечуваний вандалiзм… Тут похованi Сiчовi Стрiльцi.

– Вони воювали проти нас?

– Не проти нас, а за самостiйну Украiну!

– Послухай, Ігоре… Я вже знаю вашi настроi, чула… Тобi погано жити в нашiй державi?

– Це не наша держава, Оресто…

– А хiба е iнша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспiльство потрiбно ще вдосконалювати, але…

– Я мiг би тобi розповiсти iсторiю цих могил.

– Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпаттi iншим духом дихають, нiж тут…

– Й це дуже мене дивуе: пiвтора десятка рокiв тому у вашому Хустi пролилася кров за незалежну Карпатську Украiну.

– Чому нi – чула, це був фашистський агент.

– Брехня, брехня! – вигукнув я й вiдчув, як мене огортае ненависть до Орести.

– Облишмо суперечку, – примирливо мовила дiвчина. – Я iнакше думаю… Однак, коли по правдi: менi цiкаво слухати розмови ваших доморосiв, як ви себе назвали.