Хресна проща

По мiстах, мiстечках, а навiть в селах виростали пам'ятнi знаки великого поета, iх ставало бiльше, нiж фiгур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дiвчаток у вiночках, що обнiмаються iз бравими культуристами в косоворотках; Франковим iм'ям названо вищi навчальнi заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав нiякого стосунку, навiть село Нагуевичi стало називатися «Іван Франко» – i як то треба було розумiти: Іван Франко народився в селi Іван Франко?

Й нарештi прийшла черга до мого рiдного мiстечка: третьоi недiлi жовтня мало вiдбутися свято перейменування Янова в Івано-Франково, оскiльки хтось iз франкознавцiв згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до Янiвського озера…

Пiд час вiдкриття пам'ятника Франковi перед Унiверситетом я побачив серед розгойданого тлуму студентiв, яких зняли з лекцiй i вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: ii голiвка то зринала з людськоi повенi, то губилася в нiй, я пантрував, коли й де засвiтиться ii золота коса, й тодi проштовхувався помiж студентами, за когось зачiпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, нi на що не зважаючи, таки допав до Орести, спiймав ii за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що вiдчув ii гарячий подих; ii голубi очi швидко забiгали, немов дiвчина не могла мене впiзнати, та ось ii розгублений погляд почав поволi теплiти, i я примлiвав вiд щастя, що маю ii так близько бiля себе; натовп вирував, нiхто не звертав на нас уваги, i серед цього людного безлюддя я, забувши про все на свiтi, обхопив долонями голiвку Орести i впився в ii уста; вона не вивiльнялася, я чув, як ii губи рухалися, вiдповiдаючи на мiй поцiлунок, однак з-пiд вiй дiвчини, якi дотикалися до моiх, визирнули два свiтелка – виразнi й холоднi, немов святвечiрнi зорi; Ореста врештi вiдхилила голову, поступилася назад i, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тодi я з надiею i впевненiстю, здобутою своiм смiливим вчинком, поклав iй руку на плече, та вона легко зсунула ii й поглянула на мене так, нiби нiчого щойно й не трапилося.

«…Але чому ти так похолоднiла?» – «А я зовсiм i не теплiла, це тобi здалося». – «Але ж ми цiлувалися!» – «А я люблю цiлуватися…» – «З кожним?» – «З тим, хто вмiе…»

Й на тому наша перемовка зчахла, я вiдчув, що в цiй хвилинi не маю про що говорити з Орестою, й спало менi на думку рятiвне:

– Може, поiдемо в недiлю до Янова на церемонiю перейменування мiста в Івано-Франково.